Розділ «СИН РАБИНІ»

— Скарати головників![73] Смерть убійниці! Смерть!

Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-свенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв’язані за спиною руки.

— Смерть їм, смерть! — волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:

— Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці — висока, струнка, темне платно облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею — зухвалою, сміливою.

— Ти велів привести мене сюди, — промовила Рогнедь. — Говори, я слухаю.

— Так, я велів привести тебе сюди, — відповів їй Володимир, — бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. — Він хвилинку помовчав і додав: — Не подумай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, — вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя... Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

— Навіщо ж ти тоді, — зухвало крикнула вона, — вирвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб — так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити — убий ти мене сам...

Князь Володимир посміхнувся.

— Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумію, чому мушу вбивати?

— Ти впився кров’ю і прийшов по дань, — почала вона. — Ти — син рабині і сам трел[74] — уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе — це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити — око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.

— Ти зухвала й горда, Рогнедь, — сказав їй Володимир і презирливо додав: — Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.

Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.

— Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию...

— Я бачу, ти смілива...

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.

— Слухай, Рогнедь, — по дуже довгій хвилині сказав він. — У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одолі-ваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною... Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти — моєю жоною... А далі що сталось, Рогнедь, — твій батько і брати вбиті, — що мені — ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась — віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась — хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.

— Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.