Розділ «СИН РАБИНІ»

Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани — у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі — до далеких скелястих берегів Свеаріке.

Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.

Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, — для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, — для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.

Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, ґноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев’яні миски з м’ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.

Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.

У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.

Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер’ї — то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.

— Слава Володимиру! — гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.

— Слава Володимиру! — лунало скрізь у городі й по долині.

Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.

— Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.

— А як бути з дочкою Регволда? — запитав Путята.

— Полочани поважають Рогнедь, — вставив слово тисяцький Свид. — Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.

— Здається, ми її також не скривдили? — звернувся Володимир до Путяти.

— Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по покону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.

— Мертвим — прощення й тлін, живим — життя, — промовив князь Володимир. — Але що це? — занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров’ю.

Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горі-ти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.

І раптом двері розчинились. Їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.

— Зрада! — кричали вої. — Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це — свіо-ни, слуги Регволда, а вела їх змія — дочка князя. Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і убійницю разом з ними.

Воїв біля стравниці ставало все більше й більше — одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси: