Розділ «СИН РАБИНІ»

— Тому я й прибув до Свеаріке, — продовжує князь Володимир. — Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, — закінчує князь Володимир, — хоробрі, їх знає весь світ.

— Так, у світі знають наших воїв, — згоджується конунг Олаф. — Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, — конунг посміхається, — дуже люблять городи, землі, дань.

— Городів і земель я дати не можу, — відповідає князь Володимир, — то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

— Це буде довго?

— До Києва-города й назад — рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

— Дві тисячі воїв... Рік, — шепоче конунг. — Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

Шляхом, що в’ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами[56], їде з ярлами і лагманами[57] Олаф Скетконунг.

Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.

У священній діброві, в храмі, колони якого підпирає викладений залізом дах, уже все готове для тінгу[58] й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум’я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти[59], ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.

Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.

Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, — чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.

— Ярли й лагмани! — починає Олаф Скетконунг. — Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський[60] Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київграда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?

— Скільки треба воїв? — підводиться з лави ярл Фулнер.

— Дві тисячі.

— А яку князь Вольдемар дасть нагороду? — лунають звідусіль голоси.

Починається торг, який невдовзі закінчується успішно. Тоді старший гірдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потім князю Володимиру два роги з медом. Це — не звичайні роги, з яких п’ють усі, а братафу-ли[61], гірдман, щоб очистити мед у них від земної лжі й чвар, подає їх конунгу й князеві через розкладене на землі багаття — вогонь очищає все, він зробить чистим і мед у рогах.

Конунг Свіонії і князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев’ять тварин чоловічої статі, як це велів закон, кров їх зібрали в мідяну чашу і тепер глаутейнами[62] кропили воїв, а служки подавали їм смаженину.

Пізня ніч. В Упсалі, в горах на березі — скрізь тихо, тільки море розходилось, неспокійні хвилі б’ють і б’ють у скелі, як жорна, перевертають каміння, стогнуть, ревуть.