Розділ «СИН РАБИНІ»

— Зараз почуєте! Все почуєте! — вів далі Михало. — Ужо я скажу...

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотів, щоб його зрозуміли й підтримали всі мужі новгородські, але не хотів образити й Володимира-князя. Через те він сказав так:

— Мушу повідати вам, люди, і тобі, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києві, то бачився і говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», — сказав я йому. «Знаю, і сам хочу дати, — відповів мені покійний князь, — іду далеко на січу в землі чужі, бажаю, щоб мир був у рідній землі. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городі Києві, Олега посилаю в землю Древлянську». — «Володимира», — відповів я. «А ви знаєте, хто він є?» — «Усе знаю, і Новгород знає, — сказав я князеві Святославу, — через те й просимо його». — «Даю вам Володимира, — промовив князь Святослав, — то є мій улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе...» — «Спасибі, — подякував я князеві, — не турбуйся, вспоїмо, вскормимо...»

Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:

— Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити...

— Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе, княже!

— Аще так, не коримось Ярополку... Не візьмемо його посадника... Клич віче, княже!..

— На Київ, княже, на Київ!..

Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.

— Так, людіє мої, — промовив він. — Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: «Со братами своїми — князями земель — мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців — будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон — бути їм в татя місто... »

— Бути Ярополку в татя місто! — заволали всі. — На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!.. Клич, княже, віче! Веди нас на Київ!

Князь Володимир помахом руки зупинив їх.

— Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги — брати Ярополкові, ромеї — його друзі, він поведе з собою полян, древлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські... А ми, новгородчі, підемо з ким?

— Усі полунощні землі підуть з нами — весь і меря, чудь... Підемо на брань — і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло...

Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.

— Так, — каже повільно він. — У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!

Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.

— Дивлюсь на схід, — веде далі Володимир, — бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ...

— Не клич їх, княже!

— Дивлюсь на захід — бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.