— Чия це дитина? — Він дивився на неї — в очі, де, як дві голубі намистинки, блищав відсвіт місяця, на закушені уста.
— Я не знаю, чия вона! — вирвалось у Юлії.
Володимир одірвав від неї свої очі, подивився навкруг — на стіл, де стояли корчага й два келихи, на ложе...
— Ні, ні, — долетів до нього шепіт Юлії, — ця дитина — плід нашої любові.
Володимир ніби не чув останніх її слів, жах того, що сталось, огорнув його душу, стиснув серце. Він важко сів на лаву, спер голову на руки, довго сидів так, поринувши в свої думи, Юлія ж стояла, ждала.
— Колись, — підвівши нарешті голову, почав Володимир, — ти сказала, що боїшся йти сюди, в цю палату, бо тобі ввижалась тінь мужа твого Ярополка, я ж сказав, що це тільки здається, і сам пішов з тобою, бо тоді тіні цієї не було.
Він помовчав якусь хвилину, пригадуючи, либонь, усе, що тоді сталось.
— Пізніше, в іншу ніч, — говорив Володимир, — вже я сказав, що тінь Ярополка стоїть між мною й тобою, проте тоді вже ти не згодилась, а сказала, що її не було й немає... Але вона була, є, буде; тінь Ярополка стояла й стоїть між нами, зараз це вже навіть не тінь, а його дитя — кров, голос, серце... Якщо ж це дитя моє, тим страшніше мені буде жити в світі: тінь брата Ярополка вічно стоятиме передо мною...
— Володимире! — скрикнула Юлія. — І це твоє останнє слово?
Обернувшись до неї, він довго дивився на її обличчя так, ніби ніколи раніше його не бачив. І правда — тієї Юлії, яку він знав, цілував, пестив, уже не було, на нього дивилося красиве, але чуже обличчя, чудові, але далекі очі...
— Я тебе не винувачу, — обхопивши голову руками, сказав Володимир, — винен сам, тільки я в цьому винен. Важко, о, як важко буде тепер мені жити в світі, не знаю, коли і як спокутую свою провину. Тобі, Юліє, буде легше, в тебе народиться дитина, може, буде це син, ти, як княгиня, житимеш тут, на Горі, — заради себе й сина. Я дбатиму про тебе і про нього...
— Ти говориш, що дбатимеш про мене й свого сина? — посміхається, скрививши уста, Юлія. — Що ж, за це, княже, спасибі. Але про мене тобі не доведеться дбати, — скоро ти не побачиш мене в Києві.
— Ти хочеш повернутись назад у Константинополь, до своєї царської родини?
Юлія якусь хвилину мовчала, а от схитнула головою, промовила рішуче, хижо:
— Слухай, Володимире, прощаючись з тобою, скажу правду: я — така ж небога василевса Романа і сестра Василя, як ти — імператор. Ти — син рабині, я ж була просто рабинею.
Ці слова в саме серце вразили князя Володимира, і він, незважаючи на власний біль і розпач, крикнув:
— Боги! Який же нещасний і безталанний був брат мій Ярополк! Кому він повірив — тобі, імператорам, Візантії?
— Прийде час, — зухвало сказала Юлія, — і тобі також доведеться повірити Візантії. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажаєш, сама собі дам раду. Про сина ж тобі доведеться подбати, він віддячить за себе й мене...
Темно не тільки в княжому теремі, жоден вогник не світиться і в теремах навкруг, воєводи, мужі, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й поїсти, тільки темніє, вимощується на пухових ложах і непробудно спить аж до світання.
Недалеко від княжого двору темніє терем боярина Во-ротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем воєводи Блуда, але його розібрали до пня, — так велів князь. Боярин Воротислав зруйнував і частокіл між дворами, нині це один двір. Пощастило бояринові — розкидаючи частокіл, знайшов під грушею міх із золотом, який закопав Блуд. Мертвому нічого не треба, живому знадобиться.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 127. Приємного читання.
TextBook