— Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю.
Вої принесли князеві смаженої на вугіллі, нарізаної
тонкими скибочками конини, що приємно пахла димком, хліба, корчагу з вином, він випив і закусив сам, почастував посадника й воєводу, що одразу розімліли.
— А живуть у Будутині свої, місцеві люди, — поцікавився князь, — чи є тут хтось із Києва?
— Живемо, княже, багато літ однаково, ніби одним родом, — відповів посадник, — на князів працюємо, хтось гукне за Россю — кидаємо рала, беремо мечі, тут народились, тут нам і кончина. Із Києва-города ніхто не їде, та й кому, княже, охота сидіти тут край землі.
Князь Володимир дивився на вечірницю, що висіла вже зовсім низько над обрієм, велика, малинова, опускалась у тумани.
— Тільки раз приїхала до нас з Києва жона, — згадуючи минуле, продовжив Тедь. — Давно, ой давно це було, княже, привезли її гридні, тут і стерегли її...
— Як звали цю жону? — дуже тихо і зовсім ніби байдуже запитав Володимир.
— Малуша, княже, — одразу пригадав Тедь. — Отут вона жила, в цій хижі у баби Желані, тут народила дитину.
Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю.
— А потім?
— Потім, княже, приїхали гридні й забрали в неї дитину.
— А жона?
— Померла Желань, — стискуючи голову, пригадував Тедь, — жона Малуша довго ще жила одна в хижі, а потім її й не стало.
— Померла?
Тедь довго не відповідав.
— Не знаю, княже, — глухо й з великим смутком закінчив Тедь. — Може, пішла з села, може, лежить десь під каменем у Росі, а тільки не стало її, хижа стоїть порожня, ми вже її не чіпаємо — дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили її.
На тім розмова й закінчилась. Тедь і Радко помітили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, він, либонь, стомився після дороги. Мужі встали, попрощались, пішли стежкою до села.
Але Володимир не спав, коли Тедь і Радко зникли, він підвів голову, подивився навкруг — на скелі над Россю, чорну воду, в якій відбивалось багаття, на хижу, що без дверей, із розваленим дахом, сірими стінами стояла між кущів, — і глибокий, невимовно важкий стогін вирвався з його грудей.
4
Рогніда думала про князя Володимира. Проминуло три місяці відтоді, як він був у Полотську, а вже звідти — через гонців посадника Путяти — прислала вона князеві Володимиру написану залізним вістрям на бересті грамоту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 124. Приємного читання.
TextBook