Розділ «СИН РАБИНІ»

Якусь хвилину князь Володимир стоїть біля розчиненого вікна. На Горі тихо, десь на косах Дніпра несамовито кричать птахи, над обрієм і по всьому небу висять дуже великі мінливі зорі, знадвору лине задушливе, гаряче повітря, — скоро-скоро вже почнуться грози й дощі.

Він іде до дверей, відкриває їх, виходить у Золоту палату, на мить місячний промінь освітлює непокриту його голову, княжий знак, чуб, запалені очі, стиснуті в напрузі уста.

Десь у переходах нібито пролунали кроки. Він переступає промінь місяця на підлозі, скрадається в тіні під стіною, де висять доспіхи батька Святослава.

Але це тільки почулось — у теремі тихо, ніде не чути ні людського голосу, ні кроків, сплять усі, в сінях стоїть сторожа.

Переходи, темні знамена під стінами, скісне проміння з високих, вузьких вікон, тихі, нечутні кроки на мостинах — далі й далі йде князь Володимир, зупиняється, стукає в двері, жде, чує напружені удари свого серця.

Юлія відкриває двері палати. За нею — півтемрява, промінь місяця ледь торкнувся вікна, блукає на стінах, столі, ложі.

— Як я рада, що ти прийшов, — шепоче вона. — Тільки-но навіть молилась, щоб це сталось.

Володимир ступає вперед, сідає біля столу.

— Що молитва? — говорить він. — Ти мене кликала, от я й тут.

— Я знала, що ти прийдеш, спасибі тобі, княже.

— Сядь, Юліє! — каже Володимир. — Ти мені щось мала сказати?

— Так, — відповіла вона. — Я хотіла тобі багато сказати.

Юлія сідає на лаві так, що плече її торкається його плеча.

У місячному сяйві він бачить близько перед собою обличчя, поділене навпіл, ніби ниткою перерізане чорне волосся, тонкий ніс, що здригається від напруженого дихання, уста, очі — великі темні очі, в яких тремтить відсвіт місяця, — о, він знає ці очі, уста.

— Ти запитуєш, княже, що я хотіла тобі сказати? Невже ти сам не знаєш, не відчуваєш цього?

Вона кладе руку на його плече, й він чує, як тремтять, торкаючись тіла, її пальці.

— Ти знаєш, — відповідає Володимир, — що я не був у Києві, їздив у землі.

— Але ти давно повернувся звідти.

— Так, давно... Я вже три дні тут, на Горі.

— От бачиш! Три дні — це дуже багато, невже ти всі ці дні не хотів мене бачити?