Розділ «ІІ. Статті»

Перед початком 1707 року український генералітет фактично поставив ультиматум гетьману. Миргородський полковник сказав йому: «Очи всіх на тя уповають и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо в такой неволи, то и кури нас загребуть». Прилуцький полковник Дмитро Горленко додав: «Як мы за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы и діти наши во вічные роды душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетманства своего по смерти своей в такой неволи зоставиш».

Відповідь-реакція на полковницький натиск не змогла задовольнити старшин. Про цей епізод так розповідає у своєму листі до С. Яворського П. Орлик: «А когда таковыми переговорами часто ему Мазепі наприкралися, отказал им тыми словами: «Уже я до двору царского величества о таковых обидах и разорениях часто и многократне писал, и если вам угодно, зберите от себе до царского величества, или ты прилуцкий їдь, а я от себе с енералной старшинь пошлю с тобою Орлика, и буду через вас до царского величества писать и чолом бить, чтоб права и волности наши ненарушимы были». Соизволили на то всі, и надежды были, что он Мазепа обіщанное исполнит. Но по ніколиких днях предложил нам, будто он о той посылкі до царского величества говорил и совітовал с князем Димитрием Михайловичем Голицином и будто его княжая милость ему говорил, что то діло царскому величеству не угодно будет, и если пошлешь, то и себе біду зділаеш и их погубиш».

Це пояснення нікого не задовольнило. Воно, по суті, змушувало старшин змиритися з процесами руйнації гетьманату, перетворення його в звичайну російську губернію, зайняти споглядацьку позицію і пливти за течією, ритм якої визначали московські урядовці.

Безсилість, безпорадність гетьмана у стримуванні московської експансії викликали опозиційний щодо нього рух. Радикали старшинського генералітету бажали ризику і негайних дій для звільнення українського народу від нав’язливого патронату Москви.

Саме їх настрій сполучив, зв’язав до купи ситуативні інтереси довкола фігури миргородського полковника. Допити квітня-травня 1708 року називають кількох ключових учасників змови — В. Кочубея, В. Чуйкевича, Д. Апостола, І. Іскру, І. Черниша. Але їх, очевидно, було більше. Це можна зрозуміти з рядків листа Івана Мазепи до Г. Головкіна: «…Он (Апостол. — Авт.) человек заслуженный и от всех полковников старейший, имеючий повагу и любов у всего войска, до того с генеральнь ми особами як и с полковниками сприятился, понеже Ломиковский обозный и Чуйкевич судья и прилуцкий полковник близкие ему по сынах своих и по его миргородского полковника дочерях сваты, лубенский — дядя, нежинский — швакгер, и другие с ним близки». Тобто претендент на гетьманську булаву без остраху міг вільно обговорювати з багатьма генеральними старшинами, своїми родичами, таку делікатну тему, як зміщення Мазепи, не турбуючись про зраду. У той же час це родинне коло, ініціюючи імпічмент гетьмана, погоджуючи власні дії, в особі Д. Апостола бачило свого справжнього лідера.

І. Мазепа розумів, що В. Кочубей діяв не самостійно. Змовники, як повідомляв гетьман розслідувачів справи, «иміли надежду віроятия тому своему ложному оклеветанию, и были такой мысли и чаяния, что по доношению их лжеплетенном, зараз мене всемилостивейший мой царь и государь, его Царское Величество, повелит взять; а они б то тут в Украйні тым часом, учинивши бунт и возмущения, поставили себі, по желанию и намірению своем, инного гетмана».

Та змістити козацького ватажка, а тим паче Мазепу, у вірності якого офіційна Москва не сумнівалась, — було не просто. Опозиційне старшинське угруповання це чудово розуміло. Як правило, попередні доноси, свідчення щодо І. Мазепи поверталися бумерангом на скаржників. І все ж у 1707 році збіг обставин сприяв виявленню позиції старшинського невдоволення. За листом П. Орлика до С. Яворського дізнаємося, що у квітні 1707 року І. Мазепа прибув до польової резиденції царя у Жовкву, де 20 квітня відбулася військова рада. «Не знаю ж, — коментує побачене тодішній реєнт Генеральної військової канцелярії, - якое он там міл неуконтентоване, понеже по том совіту ни на обід до царского величества не пошол, а ни у себе ничого через цілий день не їл, и когда мы, старшина енералная по обыкновению в свое время тогож дня до его пришли, застали его велми сердитого, и нічого болш нам не сказал, кроме тых слов: «Если бы Богу так вірне и радителне служил, получил бых наиболшое мздовоздаяние, а здесь, хотя б в ангела пременился, не могл бых службою и вірностию моею жадного получить благодарствия». Тое сказавши, веліл нам одойти до своих кватер».

У наступні дні І. Мазепа був до глибини душі обурений О. Меншиковим, який без його відома віддав наказ компанійському полковнику А. Танському вирушати з полком на нове місце дислокації.

Із згаданого можна зробити висновок, що позиції гетьмана суттєво похитнулися, Петро І і його свита вже не рахувалися з ним із належною повагою, ігнорували його думку. У Жовкві, мабуть, ішлося про реформування козацького війська на зразок слободських полків, бо саме такий указ невдовзі отримав гетьман. І. Мазепа відразу відписав Г. Головкіну, що виконати його не може, бо це призведе до заворушень. Крім того, тоді ж, без погодження з гетьманом, українські міста Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав вилучалися з відання Малоросійського приказу і передавались у підпорядкування Білгородського розряду, яким керував воєвода Д. Голіцин.

Указ «устрашил и раздражил был всіх полковников и старшину», як зазначає П. Орлик. Далі останній повідомляє, що вони «много роптали и часто собиралися до обозного енерального Ломіковського, а наипаче повседневно до полковника миргородского, у которого и о способах обороны своей совітовали, и пакти Гадяцкие читали, якие тотже полковник миргородский с библиотеки Печерской взял был».

Невдоволені старшини, як бачимо, взяли курс на здобуття Гетьманщині вільнішого, самостійнішого статусу, подальша демонстраційна пасивність, інертність Мазепи вже їх не влаштовували. А оскільки у Жовкві полковники, генеральні старшини переконались у тому, як погіршилося ставлення до гетьмана царя та його оточення, зміна лідера постала на часі. Донос, чолобитна, як форма заяви опозиції про бажання перемін, — типова практика тієї доби. Іншої узаконеної альтернативи їй не було.

Мазепа, відчуваючи невдоволення старшин, заявив у ті дні наближеним: «Коли хто есть межи вами, жебы в сей час смогл отчизну свою ратовати, то я тому уступлю». Невдоволені не наважилися сказати правду у вічі: дуже важко було спрогнозувати реакцію хитрого зверхника. Мазепа міг спровокувати вияв чиїхось інтересів, а потім нищівно розправитися з опозиціонером. Місія написання доносу у 1707 році лягла на генерального суддю Василя Кочубея. Є підстави думати, що до цього його підштовхнули змовники як людину, що тримала образу на Мазепу за Мотрю, за перешкоди, чинені гетьманом у справі її обручення з Семеном Чуйкевичем. На початку 1707 року український зверхник гостро-ревниво сприймав бажання батьків його улюблениці віддати її заміж за сина реєнта Генеральної військової канцелярії Василя Чуйкевича Семена. Він фактично не дав згоди на їхній шлюб.

У березні 1707 року Мазепа через непокору генерального судді підписав універсал, який значно обмежував майнові інтереси родини В. Кочубея, зокрема його тестя Ф. Жученка. «Донеслося нам відати, что п. Федор Жученко, — повідомлялося у ньому, — значный товариш войсковый, одобравши наше рейментарское позволение на переселение нескольких людей из маетности своей Жуков в слободу Локощинскую, в милю от города обрітающуюся, под тім претекстом людей многих значных, войсковых и посполитых, полтавских, до оной слободы, обнадеживанием вольностей, на житло звабляет. Также и п. Искра, значный товариш войсковый, мимо волю и позволенье наше, поблизу своего дворца, прозываемого Трибовскаго, не поотдаль города Полтавы, между грунтами міскими слободу — вольность на нісколько літ оголосив — осадил и многих значных людей из Полтавы козаков и посполитых, туда перевабил. Уважаючи пре то, мы тот их п. Федора Ж-ка и п. Ивана Искрь неслушный праву посполитому и нам, гетманови, противный, неуложный, самовольный и никогда еще в Малороссийской нашей отчизні небувалый поступок, же чрез тое самовольное слобод, мимо волю и указ наш, без відома и позволенья нашого, для своих приватных пожитков и прихотей, осаживанье, не только явный и публичный наносится городу Полтаві в людях ущербок и в приходах міських убыток, но и в походах войсковых окажется малолюдствие, когда товариство полтавское, ухиляючись от службь войсковой для вольностей и свободнаго на сей час помішканя, оставивши жилища свои, туда, на слободу, попереходили: даем п. полковнику полтавскому полную мочь и власть и накріпко приказываем, чтоб таковых легкомысленных людей, которые убігаючи от повинностей, на ті слободы уходят, не только переймал, грабил, забирал, вя-зеньем мордовал, киями бил, леч без пощадіния вішати розсказовал. Тіх же козаков и посполитых людей, которые, уже на помянутыя слободы перейдя, поселились, должен будет сам п. полковник с старшиною своею, туда сыхавши, оттоль согнать на прежния их жилища и слободы ті, неправильно поселенныя, уничтожить и впредь не допускать никому там селиться».

Автором останніх різких погрозливих висловлювань, засторог, на думку О. Лазаревського, був реєнт П. Орлик, зять Г. Герцика, який інтригував з колишнім полтавським полковником Ф. Жученком, бо у тодішній суспільній практиці подібні переселення на слободи так суворо не каралися.

Відразу після заручин Мотрі з С. Чуйкевичем у червні 1707 року на Полтавщині почали насильно повертати із слобод людей, переселених Ф. Жученком. У листі з Ретиків від 21 червня того ж року генеральний суддя звертається до сина Василя негайно прибути з гетьманської столиці до нього, бо «маємо скорб немалую», хворість через «гнів рейментарский». «В Батурині же так справишся, як мы Вам веліли, — зазначав В. Кочубей, — в том надежнь естесмо Ласки Божой». У Ретиках був священик Светайло, посвячений у змову, а відтак терміновий виклик сина, який, очевидно, у гетьманській столиці мав погоджувальні контакти зі старшинською опозицією, мав для В. Кочубея важливе значення.

Генеральний суддя та його дружина, затаївши образу, передусім, за погром батькових слобод, стали зручним інструментом у старшинській інтризі. Послання до Москви ченця Никанора було, так би мовити, пробним каменем імпічменту гетьмана. У разі провалу місії В. Кочубей міг видати свідчення допитаного як брехливі або перебільшені, неправильно трактовані. Певно, не випадково тому чернець розмовляв переважно з його дружиною Любов’ю Федорівною, яка емоційно-осудно розповіла про зверхника України та його зрадливі наміри.

Водночас В. Кочубей та його спільники розраховували на підтвердження у Москві зміни ставлення до гетьмана, а відтак бажаність акції, спрямованої на його зміщення. Сам Мазепа відчував серйозну загрозу від амбіційного царського висуванця-фаворита Олександра Меншикова, який завдяки зусиллям російських дипломатів у кінці 1706 року отримав у Жовкві диплом від австрійського двору на княжу гідність Римської імперії, а титул князя Російської держави 30 травня 1707 року. У близькому оточенні гетьман говорив після цього, що «Александер Данилович публичне

0 княжение себе черниговское просил, через которое стелет и готует путь до гетманства». Петро І у кампанії 1706 року, мов навмисне, підпорядковував козацькі війська О. Мен-шикову. Про заміри улюбленця царя стати зверхником в Україні свідчили як російські генерали, так і його поведінка.

Усна інформація з Батурина мала заінтригувати Петра І і дати О. Меншикову, іншим царедворцям козир у руки для усунення небажаного для них авторитетного лідера, з яким потрібно рахуватися у запровадженні адмінреформ на Гетьманщині. Їхніми руками старшина прагнула розчистити поле для приходу до керма в Україні нової особистості, а відтак і перегляду договірних умов 1687 року, внесення у них радикальних коректив, вигідних Батурину. Невідворотність шведського нашестя сприяла б посиленню позиції української старшини після зміни лідера у стосунках з російською владою. Крім того, з новим гетьманом Д. Апостолом у відповідний момент можна було подбати про перспективу України як самостійної держави.

У зв’язку з тривалою відсутністю царя в Москві, записаний усний донос ченця Никанора довго лежав без дії. Тільки у грудні з ним ознайомився цар. Окільки в доносі не називалося жодних конкретних фактів зради, а лише проглядалася образа на гетьмана, Петро І не надав написаному значення. Він не був посвячений в інтриги О. Меншикова (останній, до речі, теж отримав у лютому 1708 року одну з копій доноса. — Авт.) і відразу визначив адресоване йому звернення як черговий наклеп на вірнопідданого гетьмана.