Розділ «ІІ. Статті»

«Историю предательств» гетьмана Мазепи автор сенсаційних «відкриттів» розпочинає давно експлуатованою легендою про магната Фальбовського, який підтримав-«облагодетельствовал» юного Мазепу, а той відповідно йому віддячив — «увел у него супругу». Ще сучасники гетьмана поляки Отвіновський, граф Красінський засумнівались у цьому, бо «потерпілий», мабуть, нічого не знав про вищезгадане. За їхньою версією Мазепа насправді вчинив перелюбство з дружиною генерала Мартина Конського. Але й останній, якби було так насправді, у листі до гетьмана від 23 березня 1695 року не згадував би про їхню «дружбу, которую иміл есм в молодых літах с вельможностью Вашею». У кінці ХІХ століття історик І. Каманін знайшов в архівах своєрідне спростування викладених вище версій з життя гетьмана. Це розвідна справа 1663 року володимирського судді Яна Загоровського та його молодої дружини Олени, в якої він знайшов чимало подарунків від двадцятичотирирічного Мазепи. Аби виграти майновий процес, чоловік звинуватив свою другу половину також у любовних зв’язках з князем Дмитром Вишневецьким, якимсь Убишем та іншими. Суд не визнав за Мазепою злочинів, які йому приписував Загоровський. Отже, для чого всі ті фантастичні нісенітніці знову як достовірні факти переповідати громадськості? Аби вкотре спаплюжити гетьмана?

«Вероятный потомок» наводить іще «вбивчий аргумент» про зрадництво гетьмана. Мовляв, він пообіцяв через миргородського полковника Д. Апостола передати Петру І Карла ХІІ, «если царь гарантирует ему самому личную безопасность». Справді, в історичній літературі фігурує лист Г. Головкіна гетьману від 22 грудня 1708 року. У ньому канцлер сповіщає, що через Д. Апостола отримав пропозицію від Мазепи про викрадення шведського короля і, мовляв, Петро І дав згоду на амністію зрадника, якщо він виконає обіцяне. Якби миргородський полковник дійсно привіз царю таку фантастичну пропозицію, то чому ж він нічого про неї не сказав під час допиту? Протокол його, на щастя, зберігся, опублікований у 1859 році істориком Д. Бантиш-Камінським. Там жодного натяку нема про згадане! Перед допитом Д. Апостол ховався спочатку у Сорочинцях і звідтіля звертався до І. Скоропадського потурбуватися про власну амністію. Чому ж він не спішив з посланням Мазепи до царя? А тому, що його просто не було! Лист-фальшивка Г. Головкіна адресувався шведам, аби скомпрометувати у їхніх очах гетьмана. Нами недавно в архіві виявлено чорновик послання Д. Апостола (воно направлялось з вищезгаданим у ставку Карла ХІІ) з правкою замовника Г. Головкіна і з приписом на останній сторінці «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера».

Бідний «родич», якому нічого не перепало від спадку гетьмана, зрозуміло, не міг не поцікавитися, де, так би мовити, перебуває і його втрачена доля коштів. «Откуда такие несметные богатства — до сих пор загадка, — заявив він і, мабуть, через відсутність заповіту ображено вкотре лигнув «пращура» черговою звинувачувальною порцією багна: «Может быть, утверждения, что Мазепа «подбирал» сокровища им же уничтоженных земляков, и верны?..». Ось такий, мовляв, гетьман-негідник… Щоправда, реалії 22-річного правління Мазепи говорять про інше. Так, опозиціонерів він нещадно скидав з урядів. У свій час такої долі зазнали полковники Л. Полуботок, Р. Дмитрашко. Але через два-три роки вони, як і більшість усунутих з посад авторитетних у війську старшин, отримали за попередні військові заслуги значні маєтності, які давали їм непогані прибутки. Згодом сина першого Павла Полуботка Мазепа призначає чернігівським полковником, а внука другого Дмитра Дмитрашка бере у свій почт. Останній за участь у повстанні мазепинців був репресований «и в ссылке умре».

Ніякої загадки походження великих фінансових витрат Мазепи не існує. У його розпорядженні була скарбниця, яка щороку поповнювалася майже одним мільйоном золотих у формі податків. У ході Бендерської комісії 1709 року старшина пояснила, що за Мазепи «від одного коня, як і від одного вола, платили селяни одного золотого річного податку». Це була невеличка посильна сума, бо ж забезпечення прожиття одного сердюка протягом місяця складало 5 золотих. Майже 90 відсотків зібраних коштів ішло на утримання десяти козацьких полків, десяти компанійських та сердюцьких полків. Час Мазепи не залишив нам збудованих вишуканих палаців як генеральних старшин, так і самого їхнього поводиря. Здавалося б, при їхніх статках кожен з них міг попіклуватися про кращу і соліднішу «хатинку». Старшини жили ж загалом у скромних і тіснуватих дерев’яних оселях або кам’яницях. Набуті ж від рангових володінь (тобто наданих на час виконання службових обов’язків) прибутки побожне оточення Мазепи вкладало у церкви, монастирі. Всі генеральні старшини, полковники, мов змагалися один перед одним, у побудові, реставрації храмів. Вони захоплювалися читанням, переписуванням житій святих. Такі у них були духовні пріоритети. Цим, молитвою жив і Мазепа, який своїми віршами не випадково звертався до небес:

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі маєт сини!

Ми зупинилися лише на найодіозніших моментах двох новітніх публікацій «Фактов» провизначного українського діяча, гетьмана-державника. Спростувати всі інші голослівні брудні закиди у його бік не вважаємо за потрібне — з вищенаписаного і так зрозуміло, яка їм ціна. Це добре, що вчитель зібрав папочку матеріалів про Мазепу, а однофамілець гетьмана зацікавився походженням свого роду. Погано, що їхні дилетантські і незграбні викривальні студії-анафеми, гіпотези, за якими не проглядається ні знань, ні серйозного пошуку, елементарного патріотизму, сприймають на «Ура!» у редакції масової газети і використовують для тиражування-одурманювання співвітчизників. Це ж як, певно, по-газетярськи радісно, коли їхнім читачам додасться чорноти, неправди, бруду! Схоже, у декого просто сверблять руки, аби осквернити пам’ять про Шевченка, Лесю Українку, Мазепу. Підступно. Під виглядом «правды», «белых пятен истории». Тільки в ім’я чого? Аби довести, що українці — з діда-прадіда не мають за душею нічого святого, а лише лихе, підступне і зрадливе?

У «загибелі української держави» винна любов?

Про донос генерального судді Василя Кочубея на Івана Мазепу є чимало літератури, яка пояснює його вчинок прагненням викрити гетьмана як зрадника царя, довести свою вірнопідданість Петру І і помститися за «наругу» над дочкою Мотрею. Тим часом уважне вивчення слідчих документів у цій справі, обставин появи чолобитної дають підстави зробити дещо інші висновки щодо мотивації написання викривального документа.

В. Кочубей, насмілившись у серпні 1707 року послати в Преображенський приказ ієромонаха Спаського монастиря з Севська Никанора з усним донесенням, що «гетман Иван Степанович Мазепа хочет великому государю изменить», дуже ризикував, маючи в своєму розпорядженні куці, легко спростувальні докази для звинувачення свого зверхника. На перший погляд, він усе те здійснив «по семейной своей злобе». Однак конфлікт між Кочубеями та Мазепою через Мотрю розгорівся у 1704 році, тобто на три роки раніше написання доносу. Після невдалого сватання гетьман не вживав ніяких репресивних дій щодо генерального судді, навіть на час своєї відсутності у Батурині призначав Василя Кочубея наказним гетьманом, тобто тимчасово виконуючим обов’язки гетьмана. Першого січня 1707 року він був у нього на іменинах. І у своєму доносі генеральний суддя оповідає про часте чаркування з гетьманом у власному домі або у гетьманській резиденції. Іван Мазепа при цьому висловлювався відверто, не приховуючи особистих антимосковських оцінок тих чи інших подій. Отже не вважав Кочубея небезпечною людиною, яка на схилі літ може виступити проти нього.

В. Кочубея і гетьмана пов’язала довгорічна тісна співпраця, служба спочатку у гетьмана П. Дорошенка, а потім у гетьмана І. Самойловича. Перший кар’єру зробив у гетьманських канцеляріях (у 1681 році призначений реєнтом). Інший — на різних військово-адміністративних посадах у Чигирині, Батурині.

І. Мазепа, за його свідченням 1708 року, вважав, що він «Кочубея с простаго канцеляриста перш писарем енеральным, а потом судиею енеральным учинил, маєтностями, денгами, честию и славою в войску Запорожском убогатил». Уточнимо лише, що генеральним писарем В. Кочубей став усе ж таки в результаті Коломацького перевороту 1687 року як найактивніший його учасник. Довготривале його перебування у числі провідних урядовців гетьманату не випадкове. Це все ж таки була дуже близька до гетьмана людина, яка багато знала про таємні плани козацького вождя ще з 1689–1693 років, обговорювала з ним найпекучіші проблеми. Якби генеральний писар належав до опозиційної партії ще з часів початку гетьманування Мазепи, він утратив би уряд, як чимало амбіційних старшин невдовзі після Коломаку.

Соратництво між ними не завжди було безхмарним. Несподіване прагнення у квітні 1700 року В. Кочубея піти у відставку, згодом його категорична відмова віддати за гетьмана дочку є прямою ознакою великої поінформованості майбутнього донощика у таємні радикальні задуми Мазепи, прагнення уникнути відповідальності у разі провалу їх реалізації. Якби Мотря стала гетьманшою, то зміщення гетьмана обернулося б лихом для всієї великої родини Кочубеїв, маєтності б якої конфіскували. Саме це, перспектива сибірського заслання і каторги, швидше за все змушували Василя Кочубея остерігатися Мазепи, дистанціюватися від нього, висувати привід для перешкоди одруженню дочки з сановитим вдівцем. Адже про подібний вигідний шлюб мріяла не одна старшинська родина.

І. Іскра повідомив у цьому зв’язку охтирському полковнику Федору Осипову важливу деталь: «Теперь Кочубей, отбиваясь от судейства, чтоб ему не быть при гетманской измене, притворился больным и живет в имении своем Диканьке». Що ж спонукало старого хворого наказного гетьмана розпочати ризиковану справу? Помста? Прагнення розкрити очі Петру І?

Розгадка поставлених запитань більше від усього криється у зізнанні на допитах у справі доносу колишнього полтавського полковника Івана Іскри: «Слышал де он от Кочубея, что советовал он о том с миргородским полковником, со Апостоленком и с Чуйкевичем, с другим судьею, и что по извержению гетмана Мазепы, Миргородского полковника желали они учинить гетьманом».

В. Кочубей також після катувань повідомив, що «предостерег меня от гетманской посылки миргородский полковник», тобто останній сприяв, аби скаржника не схопили за вказівкою Мазепи. Петро Яценко, який відвозив донос у Москву, назвав ще одного спільника генерального судді — Івана Черниша. На очній ставці той мав підтвердити, «что царский указ (про реорганізацію козацького війська. — Авт.) крайне поруган и осмиян гетманом». Петро І, канцлер Г. Головкін звернули увагу на ці деталі слідства, в яких, власне, і крилася вся суть, і вимагали від гетьмана закути в кайдани миргородського полковника Данила Апостола, а також Івана Черниша та відправити їх для подальшого допиту. Мазепа все ж знаходив солідні аргументи, аби не виконати ці розпорядження. Ясна річ, йому передусім не вигідно було розширювати коло підозрюваних для допитів. Він не знав, що міг посвідчити В. Кочубей. Якщо миргородський полковник підтвердив би сказане генеральним суддею, то справа б набула непередбачуваного для гетьмана результату. Як правило, у ході додаткового слідства могли виникнути інші деталі, подробиці, які б справді поставили Мазепу у незручне становище. Тому гетьман старався обмежити доступ до російських урядовців важливих свідків, що йому і вдалося. Зокрема І. Черниш (Черняк) «взят и окован» та відправлений в Білу Церкву до Мазепи. Арештований був сином генерального осавула (1673, 1676–1677), полтавського полковника (1680–1682) Леонтія Черняка. І. Черниш у 1692–1693 роках вже займав уряд полтавського полкового писаря, а з 1695 року — полкового сотника. Командуючи сотнею, він того ж року був учасником взяття Казикермена. Ставши згодом військовим канцеляристом, старшина «також по царському указу посылан был к солтану турецкому в Царигород и оттуда привез постановления тогда мирные договори». У 1700–1703 роках мазепинський прибічник згадується як господар Гадяцького замку, у 1705 році — як «начальник казацкой». Наближений гетьмана, однак, незабаром утратив прихильність і покровительство останнього. Амбіційний старшина бажав вищого уряду, ніж займав. Він навіть їздив до Москви і в Посольському приказі, всупереч волі Батурина, «домагался полковничества стародубского». Це розгнівало гетьмана.

І. Мазепа у листі від 16 травня 1708 року Г. Головкіну висунув таку аргументацію, чому для допиту «его (І. Черниша. — Авт.) в Киев посылать не надобно»: «…Понеже он, Черныш, слуга мой дворовой, которой еще в то время, когда был у меня прикащиком, заслужил себе казнь, понеже он обличен был воровством, покрав у меня и деньги и кобыльи войсковые, какие лицом отдал и сидел за то долго в заключении, а потом я, милосердствуя, свободил оного от оков и вину ему отпустил, но он, не благодарен того, посягал еще и на честь мою. А то мне наитяжше, что не хочет воровства своего признать: многожды спрашивал по указу моему от писаря хорунжего и бунчюжного генеральных и дерзновенно ответствует, что готов на тайнах Божественных присягнути, что нигде никому ничего о гонору моем не говорил и не писал и в помышлении того не имел». Як видно з вищенаписаного, гетьман не тільки применшив значення арештанта у старшинському оточенні, але й змалював його як злодія, не вартого уваги.

Таким же малоспроможним і невдячним постає в його оцінці полтавський полковник у 1696–1702 роках Іван Іскра, який був одружений на дочці полтавського полковника Федора Жученка Парасці, сестрі дружини В. Кочубея. Він, як повідомляє гетьман у листі від 1 травня 1708 року розслідувачам доносу, «за инших гетманов мастерством кушнірским упразднялся, и не токмо сотником, но ни атаманом, ни войтом деревенским не был; а я его и полковником полтавским учинилем, и такожде маетностями, мельницами и собраниям многих скарбов в злоті и сребрі и денгах удовольствовалем».

Подібне Мазепа не міг сказати про Д. Апостола. Миргородський полковник у 1707 році вже достатньою мірою міг претендувати на гетьманську булаву. Авторитет 53-річного полковника, який з 1682 року очолював Миргородський полк, на Гетьманщині був досить великий. Він брав участь мало не у всіх військових кампаніях за Самойловича, потім за Мазепи. Завдяки його вмілому керівництву у свій час козаки взяли Казикермен. У 1701 році Д. Апостол як наказний гетьман очолив 17-тисячне козацьке військо, яке у Ліфляндії успішно потіснило шведів. І в 1704, 1706 роках він за наказом гетьмана теж керував українськими полками у складі російських військ. Згадане висунуло його у лідери в старшинському середовищі, яке на початку ХУІІІ століття прагнуло радикальних перемін на теренах України.

Верхівку Гетьманщини непокоїли наростаючий наступ російського абсолютизму на козацькі вольності, права і водночас слухняне підкорення Мазепи царській волі.