Розділ VI Львів, 30 червня 1941 p.: події

Володимир Горбовий

Володимир Горбовий (30.01.1899 – 21.05.1984). Народився в м. Долина (сучасна Івано-Франківська обл.). Випускник Стрийської гімназії. Учасник Першої світової війни, з 1918 р. – в УГА. Член УВО з 1920 р., керівник штабу Начальної команди УВО (1922 р.), зв’язковий між Начальною та крайовими командами. Закінчив юридичний факультет Карловського університету, доктор права (1928 р.). Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність, 1934 р. ув’язнений у концтаборі Береза Картузька. Член ОУН з 1929 р. У 1935–1936 рр. – адвокат С. Бандери. З 1939 р. – керівник т. зв. «комісії державного планування» при РП ОУН, у 1941 р. – голова т. зв. Другого ВЗ ОУН, обраний Генеральним суддею Організації. В червні 1941 р. – голова Українського національного комітету (1941 р.). Заарештований німцями, звільнений за станом здоров’я. 1947 р. заарештований у Празі, переданий до СРСР. 1949 р. засуджений до 25 років ув’язнення, звільнений 1972 р. Похований у м. Долина.[202]

Версія В. Горбового

Суть історії, описаної переконаним бандерівцем (вона десятками років зберігалася в одному з приватних архівів і була опублікована в Україні 2001 р. літературною агенцією «Піраміда»), більше того – впливовим та авторитетним діячем «революційного» крила ОУН така.

Ще «весною 1941 p.» y Кракові Бандера, Стецько та особисто Горбовий «договорилися…легальним шляхом проголосити і завести свій державний лад на своїй землі, а як це не вдасться виконати, тоді вчинемо це революційним порядком». Згідно із цією домовленістю, Горбовий створив ініціативну групу (склад її він не наводить), яка, у свою чергу, утворила «Український національний комітет». До його складу, за словами Горбового, увійшли Президент УНР в екзилі Андрій Левицький, його син, Степан Вітвицький «і їх однодумці з УНДО», видатний фінансист, директор Державної скарбниці УНР та УД Харитон Лебідь-Юрчик, полковник УНР, в'язень Берези Картузької Варфоломій Євтимович «і другі бережники гетьманської булави», член УВО та лідер Союзу української націоналістичної молоді Михайло-Володимир Янів, співзасновник РП ОУН Ярослав Старух «і їх друзі правого напряму», якісь Крохмалюки «і інші ополченці ФНЄ» (легальна українська політична організація – опонент Українського національно-демократичного об'єднання та РП ОУН, існувала в 1933–1941 pp. Після розпуску члени працювали в Українському центральному комітеті в Кракові. – Д.Я.).

«Десь у половині червня (здається мені, 14.VI.1941 p.), – пригадує собі В. Горбовий, – УНК видав декларацію прав українського народу», в якій «було виразно зазначене його невід'ємне право на самовизначення». За словами Горбового, німці про цю ініціативу довідалися і піддали його та Бандеру адміністративному утиску – заборонили виїжджати за межі Кракова. Проте, справа на місті не стояла. «Після обнародування тієї декларації УНК вирішив скликати Український національний конгрес. Засідання конгресу мали відбутися 22 червня 1941 p. y приміщеннях товариства «Просвіта» в Кракові…Я проводив конгресом. Він розпочався в заповідженій годині зранку. Тривав до вечора. Президія комітету продовжувала роботу в моїй хаті» (виділення наше – Д.Я.).

Висновок автора

Тобто, дізнавшись про початок війни з СРСР, «делегати», невідомо ким, коли і де обрані, розійшлися, а декілька осіб передислокувалися до приватного помешкання мемуариста, де і було «обрано уряд наші держави. Я його очолював. Набір керівників поодиноких ресортів проходив доволі складно…», – констатує він. Після того «з великим одушевленням був урочисто, в один голос прийнятий маніфест проголошення самостійної Української держави».

Версія В. Горбового (продовження)

На цьому місці у споминах В. Горбового, як видається, відбувається якийсь хронологічний стрибок. Раптово учасники події знову опиняються в будинку «Просвіти», який нещодавно залишили. Саме туди «зайшов начальник німецької служби безпеки Тайн та його співробітник др. Глязер (Dr. Closer) (так у тексті. – Д. Я.). Я говорив з ними в коридорі будови, але на салю нарад я їх не запросив. Згадав лише про маніфест конгресу…»

«Після проголошення нашої самостійності 22. VI.1941 р. всі наші партії, групи і табори визнали новий наш уряд і виявили намір співпраиювати з ним…Табір Мельника то він теж позитивно віднісся до проголошення нашої державності(виділення наше – Д.Я.).

Один Микола Сціборський пропонував підождати з конкретною поставою до уряду, поки німці не скажуть свого слова в тій справі… Відразу після конгресу був виготовлений переклад маніфесту на німецьку мову. Зміст і дух того маніфесту виложив я в дипломатичній ноті, яку я переслав Гітперові, Художню окраску обкладинки тієї ноти надав Святослав Гординський». [203]

«За кілька днів, – згідно із мемуаристом, – стало ясно (кому? чому? – знову ніяких подробиць. – Д. Я.), що легальним шляхом наш народ не зможе визначити свою долю. Степан Бандера десигнував (призначив. – Примітка укл.) Ярослава Стецька на пост голови уряду держави і велів повторити краківську історію… у Львові. З політичної осторожності, – вказує Горбовий, – я зберігав за собою мандат голови УНР і зостався в Кракові».[204]

22 червня 1941р.: Декларація Українського національного комітету

Про що ж ішлося в Декларації УНК від 22 червня за 37-а підписами, в т. ч. професора, колишнього посла УНР в Австро-Угорщині, Бельгії та Голландії Андрія Яковліва? Горбовий цитує цей документ, який прямо говорить: «бо знаємо і визнаємо, що єдино у висліді нашої боротьби стане Україна єдина, самостійна і соборна, проголошена історичними універсалами 22 січня… І так відновиться українська державна традиція, що знайшла своє втілення в 1917–1920 рр., коли Україна існувала і була визнана світом».[205]

Висновок автора

Проголошення «відновлення української державної традиції, що знайшла своє втілення в 1917–1920 рр., коли Україна існувала і була визнана світом» мало би означати визнання учасниками цього, а також Львівського зібрання правонаступництва відразу від чотирьох державних утворень, які існували тими роками на території сучасної України (крім, очевидно, комуністичних маріонеткових режимів). А саме:

– від Української Народної Республіки, яка існувала de facto у двох формах – автономної частини у складі Росії та як самостійна держава;

– від Української Держави – Гетьманату (квітень – грудень 1918 p.);

– від Української Народної Республіки (січень 1919 р. – серпень 1992 p.), яка правонаступництва від УНР «першої» не визнавала;