Розділ II Ідеологія українського націоналістичного руху

– програма ОУН з 1939 р. «з певними застереженнями наближалася до конституційної монархії»;

– в ідеологи обох ОУН (тобто тієї частини націоналістів, які пристали на позицію Степана Бандери та власне ОУН. – Д. Я.) «основна увага приділялася проблемі політичного режиму, а питання конкретної форми правління не було принциповим»;

– мало місце постійне хитання «від президентської форми до парламентської і навпаки»;

– «спостерігається також синтез ідей народного суверенітету, тобто встановлення громадянами форм і компетенцій державної влади та авторитарних принципів її реалізації». [11]

Радянська окупація 1939 p., встановлення жорсткого репресивного режиму в Галичині покликали до життя зміну стратеги і тактики ОУН. ПУН вважав організацію збройного виступу на території УРСР «марною тратою людських сил і життів», «схилявся до думки про необхідність вивести з України (тобто з окупованої СРСР частини Польщі. – Д. Я.) якнайбільше членів ОУН до Генерального губернаторства (тобто до частини Польщі, окупованої Німеччиною. – Д. Я.), а іншим наказати (в умовах глибокої конспірації) проводити агітаційно-пропагандистську роботу й готуватися до диверсій і локальних збройних виступів тільки на випадок початку війни між СРСР і сусідніми державами».

Після 17 вересня 1939 р. члени ОУН почали «вкорінюватися» в окупаційний радянський апарат. І. Патриляк нарахував 156 націоналістів, які інфільтрувалися до радянських установ (це тільки ті, яких згодом викрило НКВС).

Паралельно чи то ОУН Мельника, чи то прихильники Бандери (з цитованої далі розвідки І. Патриляка це незрозуміло) нібито організували низку збройних виступів проти радянського окупаційного режиму – в Збаражі та Чорткові, а також Бережанському, Вишневецькому Жидачівському Стрийському Чортківському повітах. При цьому – констатує І. Патриляк, – ці «повстання виникали майже стихійно в різний час і в різних місцевостях», але «сприймалися Краківським проводом (тобто РП ОУН. – Д.Я.) як сигнал, що сповіщав про назрівання революційної ситуації в регіоні».[12]

Українська Самостійна Соборна Держава: візія групи С. Бандери

Я був здивований, коли дізнався, що до другої половини 90-х років XX ст. українознавство, яке вивчало діяльність націоналістичного руху в міжвоєнний період, особливо – напередодні Другої світової війни, і до сьогодні не має відповіді ще на одне просте питання: яку УССД люди, які називали себе Революційним проводом ОУН, мріяли розбудувати під час нацистсько-радянського військового конфлікту?

Охочі з'ясовувати це можуть дізнатися хіба про те, наприклад, що визвольна боротьба «велася під іменем С. Бандери відповідно до розроблених ним особисто і його найближчими співробітниками планів». А також про те, що «після Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 року були опрацьовані інструкції про підготовку до війни і переслані до Крайового проводу в Україні І. Климові-Легенді, який ще до вибуху німецько-радянської війни довів ці напрямні провідним членам ОУН в Україні. Служба безпеки ОУН(б) знала, що ті інструкції невідомі гітлерівському гестапо і радянському НКВД».[13]

Запитаємо: а де тут, власне, державницький проект? Ким, коли, де він розроблявся? Ким, коли, як мав імплементуватися в поточну реальність? Як «доводився» до крайових екзекутив? У відповідь – гробове мовчання. Або відверта брехня.

Цитовані та їм подібні судження – а наводити їх можна десятками – яскравий приклад підміни понять, словесних маніпуляцій та недомовок. Класичний уже приклад: Другий ВЗ ОУН відбувся в серпні 1939 p. y Римі, а друге за порядком зібрання Бандери та його прихильників – у квітні 1941 p. y Кракові, причому Бандера і Стецько були на той час з ОУН виключені і засуджені до смертної кари партійним трибуналом. Ще один приклад престидижитації (тобто спритної маніпуляції, яка досягається за допомогою рук): яким чином СБ ОУН(б) «знала», що гестапо та НКВС «не знали» про плани бандерівців? Хіба СБ ОУН(б) (навіть якщо уявити, що вона реально існувала) мала там розгалужену агентуру, яка, у свою чергу, мала доступ до відповідних інформацій? Але це припущення виходить за межі здорового глузду: незаперечним фактом є те, що якраз німецькі та радянські спецслужби ще від 1920-х pp. мали своїх агентів серед вищого керівного складу ОУН – не говорячи вже про крайові екзекутиви та місцеві клітини ОУН на територіях, окупованих Німеччиною та СРСР.

Але за будь-якої відповіді на ці або інші запитання не треба забувати – програмні документи напередодні війни бандерівці мали.

Мені відомі сім. Перший, Програму ОУН(б), датовано березнем 1941 р.[14] За своїм змістом – це абсолютно соціалістичний за духом документ, майже всі його положення відтворені в Конституції сучасної України, хіба за винятком тез «боротьба за силу і добро української нації є основою нашого світогляду», «ОУН бореться проти комуністичного світогляду», «за розвал московської тюрми народів», а також імен (подаю в хронологічному порядку. – Д. Я.) Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколи Махновського та Симона Петлюри.

Другий програмний документ – «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Напрямні ОУН» включає чотири розділи – «Загальні напрямні», «Політичні вказівки», Військові інструкції» та «Вказівки на перші дні організації державного життя».[15]

14 квітня 1941 р. революціонери-націоналісти передали до німецького уряду «Меморандум про мету українського націоналістичного руху від Проводу українських націоналістів» у справі створення майбутньої Української держави. З нього дізнаємося про головну мету руху – створити УССД не більше не менше як на всьому просторі від Карпат до Каспійського моря. Принагідно зауважимо, що візія «бандерівців», які називали себе «Революційним проводом ОУН», але аж ніяк не ОУН(б), станом на 1941 p., порівняно з роком попереднім, зазнала радикальних змін.

Ще один «Меморандум», «виготовлений групою членів Революційного Проводу на чолі з Степаном Бандерою 15 червня 1941 р. і переданий до Рейхсканцелярії 23 червня», містить такі головні, на нашу думку, ідеї:

– «самостійна Українська держава завершить процес облаштування Європи і допоможе зміцнити європейський континент і надати йому світового значення. Тільки міцна Українська держава зможе забезпечити здоровий розвиток у східноєвропейському просторі»;

– «не можна панувати довго в Східній Європі за допомогою технічних державних і управлінських засобів, які спираються на сильну окупаційну армію»;

– «східноєвропейським простором можна буде оволодіти в майбутньому лише за допомогою ідей і взаємною згодою проживаючих там народів»;