Розділ II Ідеологія українського націоналістичного руху

Відповіді, здавалося, лежали на поверхні. Були очевидні якщо не для всіх і кожного, хто пережив «Велику Війну» і мало не потонув протягом наступного десятиліття, то принаймні для абсолютної більшості населення.

Відповіді такі.

Перша: в усьому (або майже в усьому) винні євреї та комуністи.

Відповідь друга: «навести порядок», тобто подолати наслідки війни, спроб насадити комуністичний, інтернаціоналістичний лад режими парламентської демократії нездатні, потрібна «тверда рука».

Відповідь третя: ми, населення, погоджуємося на тимчасове обмеження політичних, громадянських прав та свобод за умов: відновлення правопорядку, забезпечення прав приватних власників, подолання повоєнної розрухи, недопущення нового воєнного конфлікту в Європі.

У цьому сенсі український націоналістичний рух на теренах Східної Галичини нічим особливим від інших не відрізнявся – ані від німецького, ані від угорського, ані від італійського, хорватського, румунського, польського та всіх інших – ім'я їм «легіон». Єдина відмінність – радикально антипольська спрямованість незначної, але дуже гучної його частини.

Причини такої відчуженості, прихованої та відкритої ворожнечі самозрозумілі. Це – безпосередня, різка, радикальна реакція на порушення прав українського населення. Тих прав, які Польща урочисто обіцяла забезпечити, отримуючи згоду Франції та Великої Британії на включення Східної Галичини до складу Другої Республіки.

Немає секрету в тому, що політика польського політикуму, політика Костьолу, ставлення частини польського населення до частини населення українського не належить до найбільш світлих сторінок польської національної історії. Сьогодні з'ясовувати, хто винен у наростанні відчуженості між двома національними та релігійними спільнотами, немає сенсу. З'ясувати стосунки неможливо, їх можна тільки прийняти до відома. Прийнявши – жити далі.

Констатуймо й інше: відчуження між галичанами-українцями і поляками ніколи не набувало таких гострих форм протистояння, як «холодна», а часом і «гаряча» громадянська війна поміж поляками різних політичних уподобань, поміж поляками та німцями, поміж поляками та євреями.

Констатуймо і таке: єдина розв'язка всіх проблем українського народу по обидва боки Збруча, як вважали націоналісти, лежить на шляху створення Української Самостійної Соборної Держави.

Українська Самостійна Соборна Держава: візія ОУН

Провід українських націоналістів (ПУН), як і всі інші закордонні українські політичні угруповання тих часів, виходив з аксіоматичних суджень, кожне з яких суперечило одне іншому.

Судження перше: створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) неможливе без повалення влади більшовиків, що можливо тільки внаслідок дій зовнішніх чинників. Судження друге: у світі не існує жодного зовнішнього чинника, зацікавленого у створенні незалежної України. Навесні 1941 р. ПУН «після довгих дискусій, після розважання всіх «за» і «проти» дійшов до переконання, що Німеччині вистаче настільки сил, щоб розбити мілітарно Радянський Союз. Це мусимо взяти за вихідну точку до дальших міркувань», – підкреслив «свідок і учасник тих подій».[7]

Отже, стратегія і тактика ОУН базувалася на припущенні про невідворотний у найближчому майбутньому військовий конфлікт поміж Німеччиною та СРСР: «Час поміж розбиттям СРСР і якимось невідомим поки що закінченням війни на користь німців українська політика під проводом ОУН мусить використовувати на створення і закріплення такого фактичного стану на землях України, щоб його перекреслення було вже неможливе». З цього випливала і тактика: «якнайшвидше і якнайсильніше зорганізувати випадкову базу в Генерал-губернаторстві і в тих європейських країнах, де більшими масами поселилася українська еміграція».[8]

Усе це треба було зробити для того, аби втілити в життя основну мету Організації – створити Українську Самостійну Соборну Державу. Бачення цієї УССД викладено у 26 ґрунтовних проектах документів – від «Нарису проектів Основних законів (Конституції) Української Держави», підготовленого Миколою Сціборським, до «проекту закону про кооперативні товариства». Довідково повідомлю, що створені ці документи були спеціальною Комісією, яка формально діяла при Українському національному об'єднанні в Німеччині (голова – полковник Т. Омельченко[9]).

По факту УНО – це «парасолька» ОУН. Комісія під проводом П. Герасименка та Л. Білецького (між іншим, тестя О. Ольжича) складалася, у свою чергу, з 15 комісій, до яких увіходили «фахівці, головно з професури колишніх вищих українських шкіл, що перед війною діяли на території Чехо-Словаччини…».[10] До слова, аналогічну комісію створила і «революційна» ОУН – це сталося після квітня 1941 p., але практичних результатів її діяльності мені тимчасом виявити не пощастило. Доведеться чекати до кращих часів. Іншим разом і за слушної нагоди звернімо увагу на високий фаховий, інтелектуальний рівень тих документів.

Для даного контексту нам важливо також розуміти:

– станом «на 1939р. пануючою (в українському галицькому націоналістичному політичному середовищі. – Д. Я.) була доктрина «націократичної» держави з авторитарним політичним режимом: винятковою роллю ОУН в суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей»;

– при цьому в програмі Другого Збору «бандерівської» фракції ОУН у лютому 1941 р. «ми бачимо риси авторитарного політичного режиму і водночас ознаки республіканської президентської форми правління з поділом влади на три гілки і місцевим самоврядуванням»;

– «офіційні документи ОУН(б) 1940–1941 pp. підтверджують початкове прагнення Організації до монопольних позицій у державі та ідеї тотального націоналізму в усіх сферах життя. Документи передбачали напівреспубліканську президентську форму правління з елементами одноосібної диктатури»;