Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

В останніх десятиліттях III ст. і на початку IV ст. царем Боспору був Фофорс (286—308 рр.). Вірогідно, що за часів правління цього царя, як про це сповіщає Константин Багрянородний, варвари, що мешкали десь біля Меотиди, вдерлися в Л а зику і загрожували римським володінням у Малій Азії. На прохання імператора Діоклетіана, херсонеські війська захопили Пантикапей, що дало змогу римлянам укласти з варварами вигідну мирну угоду. У зв'язку з цим слід звернути увагу на напис 306 р. з Пантикапею, який було поставлено Аврелієм Валерієм Согом, начальником Феодосії [КБН, 64]. У цьому написі Боспор зветься не царством, а провінцією, а сам Аврелій Валерій Сог стверджує, що «він відомий Августам» і удостоївся шани з боку Діоклетіана, а також Максиміна. Як видно, йдеться про Боспор після херсонесько-боспорської війни і укладення миру з Діоклетіаном. Причому цікаво, що ще в одному написі 307 р. [КБН, 1051] Пантикапей і Фанагорія названі так, як їх іменували у І ст. за часів правління Августа — Кесарія і Агріппея.

Стосовно 322 р. Зосим повідомляє, що варвари на чолі з царем Равсимодом вдерлися у Паннонію, але після зіткнення з римськими і херсонеськими військами десь на березі Істру їх було розбито [Zosim, II, 21]. Показово, що ім’я Равсимод співзвучне імені боспорського царя Радамсада чи Радамсадія, який правив на Боспорі між 309 і 322 р. і якого на престолі змінив Рескупорид V (318/319— 336/337 рр.)[1182]. Це уможливлює припущення, що 322 р. на Дунаї римляни зустрілися з якимись північнопричорноморськими варварами, очолюваними колишнім боспорським царем. Після подій на Дунаї, згідно з Константином Багрянородним, протягом кількох років Херсонес вів ще дві війни з Боспором, унаслідок чого територія Боспору значно скоротилася. Таким чином, у першій половині IV ст. Боспор був дуже послаблений, що, вірогідно, дало змогу римській адміністрації провадити щодо його правителів більш активну і цілеспрямовану політику.

У період готських війн сталися певні зміни у складі правлячої династії. З середини III ст. серед царських імен з’являються Інінфімей, Фарсанс, Тейран, Хедосбій, Фофорс, Радамсадій, походження яких не зовсім ясне. Якщо брати до уваги слова Зосима про те, що до влади на Боспорі прийшли «недостойні й ганебні люди» [Zosim, I, 31], то у цих царях слід вбачати узурпаторів, які скинули з престолу представників правлячої династії Тіберіїв Юліїв і захопили владу за часів готських війн. Однак через певний час династія Тіберіїв Юліїв знову зайняла боспорський престол і, як і раніше, продовжувала у своїй зовнішній політиці орієнтуватися на Східну Римську імперію[1183].

До останнього часу вважалося, що гунською навалою наприкінці IV ст. завершується історія античного Боспору[1184]. Однак результати розкопок, проведених протягом останнього десятиліття, дають можливість спростувати це твердження[1185].

Розгромивши аланський союз племен і державу Германаріха близько 375 р., гуни пішли далі на захід. При цьому міста Боспору залишилися незайманими. Цілком можливо, що гуни обмежилися воєнно-політичним підкоренням боспорських міст, які не могли становити для них серйозної загрози. Основна маса гунів з'явилася на Боспорі не раніше середини V ст., коли після битви на Каталаунських полях 451 р. і смерті Аттіли 454 р. гунська держава у Подунав’ї розпалася і гуни були змушені повернутися у Північне Причорномор’я. Однак і в цей час вони не руйнували боспорські міста, а лише влилися у склад їх населення, про що яскраво свідчать поховання з речами «поліхромного стилю».

За часів правління імператора Юстина (518—527 рр.) Боспор звільнився від гунського протекторату і зміцнив свої зв’язки зі Східною Римською імперією. Далі гунський царевич Горд чи Грод, який прийняв християнство у Константинополі, був посланий імператором Юстиніаном у свою країну, що знаходилася десь поблизу Меотиди, із завданням охороняти Боспор. А у саме місто Боспор (колишній Пантикапей) було введено візантійський гарнізон. Однак унаслідок змови гунських жерців Горда було вбито. Після цього гуни захопили Боспор і знищили візантійських солдатів. Усі ці події відбувалися у другій чверті VI ст., а точніше 527/528 чи 534 р.[1186] В цей час руйнується більша частина міст і поселень[1187]. Міста азіатської частини Боспору також, мабуть, були зруйновані сусідніми варварами і ця подія хронологічно передувала підкоренню Боспору владі імператора Юстиніана, що сталося після 534 р.

Імператор Юстиніан надіслав на Боспор війська, які вигнали гунів і відновили владу імперії у цьому районі. Юстиніан відбудував оборонні споруди Боспору. З діяльністю цього імператора пов'язано також будівництво базиліки у Тіритаці, а також якихось громадських споруд у Пантикапеї і Гермонассі[1188]. З цього часу і до тюркського розгрому Боспор перебував у складі Східної Римської імперії. Саме у цей час на Таманському півострові будується фортеця біля с. Ілліч, залога якої мала статус федератів імперії.

Не призвела до остаточної загибелі Боспору і тюркська навала 576 р. Події, що мали місце після неї, свідчать, що після розпаду тюркського каганату Візантія знов поширила свій вплив на Боспор. Причому, судячи з напису 590 р., він був підпорядкований імперії через Євпатерія, дуку Херсона[1189]. Тільки після утворення в середині VII ст. Великої Болгарії і появи у Північному Причорномор'ї наприкінці VII — на початку VIII ст. хозар закінчується пізньоантична або ранньосередньовічна історія Боспору і починається період класичного середньовіччя[1190].

Після бурхливого періоду, пов'язаного з готськими війнами, в економіці Боспору відбулися певні зміни. Наявність на території Пантикапею рибозасолювальних цистерн, виноробень і значної кількості зернових ям вказує на певну натуралізацію господарства і рустифікацію міста[1191], що було пов'язано передусім з несталою воєнно-політичною обстановкою навколо Боспору. Однак масштаби цього процесу навряд чи були значними, бо, незважаючи на скорочення у III ст. обсягу торгівлі з південнопонтійськими центрами, економічні зв'язки з ними підтримувалися й у IV ст.[1192]. Після подій другої половини III ст. Боспор відновив карбування своєї монети, яке остаточно припинилося лише за правління Рескупорида V (318/ 319—336/337 рр.)[1193]. Однак це не означало якихось катастрофічних подій в історії Боспору. Мабуть, з цього часу засобом платежу тут були не тільки місцеві монети більш раннього часу, а й римська мідь, серед якої найчисленнішими були монети періоду правління імператорів Ліцинія і Константина[1194]. Незважаючи на певні труднощі, які переживала держава, її економіка функціонувала досить стабільно. Саме це дало змогу її правителям здійснювати будівництво оборонних споруд на Таманському півострові, а також відрядити 362 р. послів до імператора Юліана з обіцянкою за допомогу сплачувати імперії щорічно данину[1195] [Aram. Marc., XXII, 7, 10]. Вірогідно, певну допомогу Боспору було надано, про що свідчить напис Тіберія Юлія Діуптуна «друга цезаря і друга римлян»[1196] [КБН, 67].

Після подій середини — другої половини III ст. частина населення, яке входило у поліетнічний готський союз племен, осіла у боспорських містах. З другої половини III ст. особливо помітною в історії Боспору стає роль аланських племен. Проте до IV ст. немає ніяких даних, які б свідчили, що негрецьке, сарматське населення складало більшість мешканців царства[1197]. Саме з цього часу можна говорити про поступову варваризацію населення Боспорського царства і, зокрема, його міст. З процесом варваризації і підвищенням мобільності населення був пов’язаний також занепад боспорської культури і мистецтва у пізньоантичний період.

Глава 3

Херсонес в останній чверті ІII — другій половині V ст.

Як уже зазначалося, з третьої чверті ІІІ ст. почався новий етап в історії античних центрів Північного Причорномор'я. У зв'язку із загрозою нападу варварів, що прийшли з півночі, з третьої чверті III ст. життя на багатьох поселеннях навколо Херсонеса, розташованих переважно на відкритих місцях, припиняється. Мабуть, в цей час починається поступовий відплив населення у гірські долини, де легше було знайти захист від ворога. Внаслідок бурхливих подій кінця 60 — початку 70-х років населення межиріччя Альми і Бельбека, що підтримувало тісні економічні зв’язки з Херсонесом у II—III ст., чисельно дуже скоротилося. Це, вірогідно, й було однією з головних причин тих змін в економічному розвиткові Херсонеса, що мали місце у пізньоантичний період.

Велике значення для реконструкції історії Херсонеса пізньоантичного етапу його розвитку має розповідь Константина Багрянородного, яка базується на даних місцевих хронік чи літописів, що датуються не пізніше V ст. [Const. Porth., De adm. imp., 53]. Константин Багрянородний повідомляє, що за часів правління імператора Діоклетіана (284—305) боспорський правитель Савромат, зібравши велику армію варварів, які жили поблизу Меотиди, здійснив похід у Лазику, а потім вдерся у межі римських володінь у Малій Азії. На прохання імператора херсонесити вдарили у тил Савромату і захопили Боспор. Це дало змогу Діоклетіану укласти з варварами мир на вигідних для імперії умовах. В нагороду за допомогу імператор надав Херсонесу широку «свободу» і звільнив місто від податків. Згідно з джерелами, є підстави відносити ці події до 291—293 рр.[1198].

За часів правління Константина Великого (306—337) Херсонес знову став у пригоді імперії, але тепер вже на Дунаї, де 322 р. за допомогою херсонеських військ варвари знов були розбиті. За ці дії Константин підтвердив «свободу» і звільнення від податків, надані місту його попередником, а також подарував свою золочену статую і встановив виплату тисячі пайків, які повинні були використовуватися на утримання баллістаріїв.

Після подій на Дунаї, протягом короткого часу Херсонес вів ще дві переможні війни з правителями Боспору, внаслідок яких кордони між цими державними утвореннями було встановлено спочатку біля Кафи, а згодом перенесено до Кіммерика. Одночасно херсонесці затримали у себе частину полонених з метою посадити їх на землю. Все це вказує на певне розширення територій, які контролював Херсонес, у східному напрямку. Саме такий розвиток подій пояснюється, з одного боку, ослабленням Боспору в IV ст. унаслідок війн, а з другого — дієвішим контролем римської адміністрації за його правителями.

Таким чином, „можна зазначити, що наприкінці III — на початку IV ст. Херсонес був не просто містом, а порівняно великим центром, який контролював більш чи менш значний район Таврики. На території, що входила до сфери інтересів Херсонеса, зафіксована переважна більшість могильників, у яких простежено обряд трупоспалення.

Питання про етнічну належність цих могильників ще не вирішене остаточно, але поява нового обряду поховання, нехарактерного для Таврики попереднього періоду, переконує, що вони належали населенню, яке входило до складу готського союзу племен[1199]. Необхідно звернути увагу й на те, що це гетерогенне населення осіло в околицях Херсонеса, на мисі Ай-Тодор і в районі сучасної Алуніти — там, де свого часу було дислоковано римські залоги. Це, мабуть, не можна розглядати як випадкове явище. Найімовірніше, це населення, з'явившись у Тавриці після «скіфських» війн, осіло тут завдяки заходам римської адміністрації, які було узгоджено з дружнім Херсонесом. Якщо це так, то населення, яке залишило могильники з трупоспаленням, слід розглядати як якусь частину «готських» дружин і як квазіфедератів імперії. У зв’язку з цим слід зазначити, що наприкінці IV — на початку V ст. у Південній Тавриці простежується нова міграція населення, яку є підстави пов'язувати з розселенням тут значної групи федератів, що утримувалися на римські кошти[1200]. Не виключено, що у цей час римською адміністрацією Східної Римської імперії продовжувалась політика ранішого часу, коли у Південно-Західному та Південному Криму після «скіфських» війн було розселено якусь частину представників «готських» дружин, що стали квазіфедератами імперії[1201].

Протягом пізньоантичного етапу сталися певні зміни у системі оборони Херсонеса. За часів правління імператора Галліена (253— 268) у зв'язку з різким загостренням обстановки на Дунаї з Таврики було виведено римські залоги. Війни, що вела імперія на Дунаї, потребували концентрації значних військових сил. Це і примусило центральну адміністрацію замінити безпосередню римську військову допомогу грошовими й натуральними субсидіями, які мали використовуватися на утримання херсонеської залоги. Про це, зокрема, свідчать звернення по допомогу Діоклетіана і Константина Великого не до командира римських військ у місті, а до херсонеситів, а також відсутність згадки про римську залогу в Херсонесі у Notitia Dignitatum.

Херсонеська залога, яка комплектувалася тепер з місцевих жителів, офіційно не належала до римської армії. Її було організовано на зразок легіону баллістаріїв і вона, по суті справи, була міською міліцією, що утримувалася на кошти римської адміністрації. Римським військовим командуванням вона розглядалася як своєрідний допоміжний військовий контингент і в разі потреби така міліція могла бути залучена до участі у бойових діях, як це сталося, наприклад, за часів боротьби з Савроматом і на Дунаї. Утримання херсонеської залоги за рахунок римських субсидій спричинилося до того, що за нею здійснювався контроль з боку пізньоримського військового командування. Про це в епіграфічних пам'ятках Херсонеса свідчать згадки про протектора й військового трибуна.