Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

І навіть розпитувати про це — справа не з легких. Не завжди ті, хто «пройшов крізь вогонь», хочуть і можуть говорити. Пережите тримає їх у напруженні, приходить у снах голосами загиблих товаришів, знову й знову стріляє танками і пробиває захист снайперськими кулями. А той, хто запитує, мимохіть приміряє на себе почуте й просто не уявляє, що робив би сам, якби там був.

Оборонці Донецького аеропорту теж цього не уявляли, але йшли туди. Ішли тому, що цей шмат бетону, ця стандартна металево-гіпсокартонна конструкція перетворилася для них на толкінівську «Чорну браму», а ця точка на карті стала місцем їхньої індивідуальної війни, місцем битви з Мордором за перстень володаря світу, на якому вибито «Україна». Конструкція не витримала, перстень розплавився, Україна залишилася.

З огляду на це зібрані у книзі розповіді захисників Донецького аеропорту — усе опубліковане про оборону ДАП і те, що буде писатися, — можуть стати поштовхом для самовизначення: усе одно вам чи ні, за якими правилами жити, чи потрібні вам свобода і справедливість і чи справді країна, яку ви вважаєте своєю, вартує того, щоб за неї так боротися.

Короткий опис подій

Початок оборонної епопеї поклала відмова 3-го полку спеціального призначення ЗСУ виконати ультиматум бойовиків і без бою покинути Донецький аеропорт.

Спецпризначенці прибули в аеропорт ще у квітні 2014 року. Вони просто перебували на території, щоб тримати під контролем стратегічний об’єкт, оскільки під час так званої «Русской весны» сепаратисти вивісили на терміналі прапор угруповання «ДНР». Проте аеропорт і далі працював у штатному режимі.

Українські військові, щоб не лякати цивільних, за наказом розмістилися в ангарі й не заходили у термінали. Пізніше, за їхніми словами, вони охороняли завезені туди бюлетені. Центральна влада ще сподівалася, що Донецьк візьме участь у дострокових президентських виборах.

У ніч з 25 на 26 травня бойовики зайняли підходи до аеропорту й проникли у новий термінал. Вони запропонували українському спецпідрозділу «постріляти у повітря» і через визначений час без втрат покинути об’єкт. Українські військові у відповідь зайняли оборону й викликали підмогу.

Перший постріл 26 травня зробив український спецпризначенець. Він побачив на даху нового термінала бойовика, який цілився з ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу) «Ігла» у літак, що пролітав на малій висоті над аеропортом. Розповідь про це з перших уст є у книзі.

Бійці 3-го полку Кіровоградського спецназу організували у Донецькому аеропорту вогневі позиції й відпрацювали тактичні прийоми оборони об’єкта, який не мав особливих укріплень, підземних бункерів та ходів. Новий термінал ДАП, як і більшість сучасних споруд, складався переважно з металевих конструкцій, скла й гіпсокартону.

Особлива роль в організації захисту й утримання аеропорту «Донецьк», за словами безпосередніх учасників оборони ДАП, належить полковнику Олександру Трепаку (позивний «Редут»). Трепак не лише організував оборону приміщень ДАП, а й створив систему роботи артилерії, так звану карусель, за якою «арта працювала» по дальній, середній і ближній зонах, допомагаючи зупиняти атаки бойовиків. Бійців спеціально вчили таким чином коригувати вогонь.

Багато нестандартних ефективних рішень, які рятували життя й стримували супротивника, належать старшому лейтенанту Євгену Подолянчуку з позивним «Скаут», командиру групи, вихованцю Пласту, відміннику факультету розвідки Академії сухопутних військ.

Двадцятитрьохрічний Євген Подолянчук загинув 14 вересня 2014 року, захищаючи Донецький аеропорт. «На ньому все трималося. Він усе придумував і організовував. Він усіх заряджав і підтримував», — кажуть про Подолянчука його бойові товариші.

Євген Подолянчук на позиції у ДАП. Кадр із фільму «Ніхто, крім нас»

Кіровоградські спецпризначенці утримували ДАП, фактично перебуваючи в облозі. З ними була ще рота 93-ї бригади. За три місяці боїв оборонці аеропорту виснажилися, мали убитих і поранених. У вересні на підмогу прорвалися бійці «Правого сектору». А коли полковник «Редут» отримав поранення і був евакуйований, на оборону Донецького аеропорту з жовтня 2014 заступили десантників.

Усю відповідальність за організацію оборони ДАП узяв на себе Максим Миргородський (позивний «Майк»), тоді майор ВСУ, командир 1-го батальйону 79-ї аеромобільної бригади.

Ті, хто воював разом із «Майком», дають йому найвищу оцінку. За розповідями бійців, командирські й людські якості Максима Миргородського стали одним зі своєрідних магнітів, які заохочували добровольців іти в аеропорт.

Запит на командира, якому можна довіряти, у Донецькому аеропорту був реалізований. І не тільки «Майк» чи «Маршал», якому належить першість в організації ефективної інформаційної кампанії з формування впевненості, що «Україну є кому захищати», а й багато інших людей проявили себе талановитими командирами.

Дехто з них мав за плечима війну в Афганістані, участь у миротворчих операціях, військову освіту, а деякі проявили командирські здібності, не пройшовши до цього навіть строкову службу.

До цього додалася і потужна підтримка суспільства, і волонтерська допомога у вигляді спеціального обладнання, і постійна увага ЗМІ, і «стратегічна зброя» — дитячі малюнки та листи. Захисники Донецького аеропорту мали ті малюнки за талісмани, носили їх за бронежилетами, розвішували на стінах, запихали під броню танків та БТР. Бійці кажуть, що дитячі листи підтримували їхній дух у найважчих ситуаціях.

У подальшому військовослужбовці ЗСУ і бійці українських добровольчих батальйонів ішли захищати ДАП не за наказом, а добровільно. У розповідях учасників оборони часто зустрічається фраза: «Я хотів потрапити в аеропорт».