Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов'янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, які примусили московський істеблішмент додати велетенський «доважок брехні» у вигадану «великоросами» історію. Інакше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше — в Московії.
Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 років залишалася в складі Орди, платила данину, далі виголошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму государеві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого «святого» боягуза Димитрія Донського, про знищення татарського стоп'ятдесятитисячного війська за 3–4 години. І ще, і ще, і ще… Чого не вигадаєш;, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука-владика звикла до фальшування.
Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї «Історії…»
Ось якими словами він «оспівав» військо Димитрія Московського, зібране перед походом:
«Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. — В. Б.) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості; понад сто п'ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхавши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монаршим (?!) словом у містах самого лише древнього Суздальського Князівства, раніше поневажуваного (!!!) Князями і народом (!!!) південної Русі» [1, том V, с. 38].
Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому «оповідачеві». Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.
Послухайте і запам'ятайте назавжди: «…бачив ополчення… зібране в містах самого лише… Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов'янами — В. Б.)».
Цими словами М. М. Карамзін виказав простому читачеві «Історії…» велику істину, а саме: Суздальське князівство й Московське, яке згодом відбрунькувалося від нього, були місцем висилки князів низького роду — невдах; князівство злиденне, малолюдне і в часи київської величі абсолютно зневажене. Виникає закономірне питання: невже після цих слів М. М. Карамзіна хто-небудь повірить, що в XI–XIII століттях предки українців — поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо — тікали або «текли» у ці «поневажувані» землі, щоб, змішавшись із «чуддю», створити націю великоросів?!
Читачі ще раз змогли переконатися в надуманості російської гіпотези про «перетікання» люду з київської землі в Московію — брехливої ідеї Російської імперії, за допомогою якої московський істеблішмент намагався пояснити своє слов'янське походження. І на ще одну думку М. М. Карамзіна варто звернути увагу: він із неабиякою гордістю протиставляє московитів народові «південної Русі», тобто українцям. Читачі ж бо розуміють — ідеться про Україну, або по-великоросійському — «Малоросію».
За життя М. М. Карамзіна з неабиякою ретельністю вихвалялося все великоросійське й майже з презирством і панською поблажливістю говорили про інородців, особливо про підкорених Московією слов'ян — українців і поляків. Про білорусів узагалі не згадували, їх мовби не існувало. Мовляв, погляньте, якими недалекоглядними були ваші предки, тепер «справедливо не шановані» великоросами.
А як велично звучать слова: «зібране за його Монаршим словом». Відчуваєте? Це вже прямий предок монарха, а імперія з того дня запрограмована від Варшави до Тихого океану. Не інакше!
І геть забув Карамзін, що Димитрій зовсім не монарх, а лише — васал, який їздив у Золоту Орду до хана, щоб плазувати в ярмі й вимолювати ярлик на удільне князювання в справжній Імперії. Але хіба про такі дрібниці мусить пам'ятати великорос? Йому забажалося «скласти» величну історію Російської імперії. А це заняття в ті, та й у подальші часи вельми заохочувалося, бо давало змогу в 1380 році мати не дрібний Московський улус, що жив розбоєм, а саме — Росію.
Таким чином, свідомо запускаючи в оповідь «доважок брехні» і власні вигадки, з натяками і хитруваннями, видаючи бажане за дійсне, писалася історія Московії.
Тому пропоную поглянути, що відбулося в Московії після Куликовської битви, — про це російські історики завжди говорили скоромовкою, а найчастіше просто відмовчувалися. Особливо в підручниках для молодого покоління: і свого, і чужого. А вже повідати про звичайне боягузтво самого князя Димитрія вважалося блюзнірством і святотатством. Однак погляньмо на факти історії.
Побитий Мамай був лише одним із багатьох правителів татаро-монгольської Імперії, яку в ті роки розривали міжусобиці.
Того ж 1380 року, підтриманий іншими Чингісидами та великим Тамерланом, до влади в Золотій Орді прийшов хан Тохтамипі. Він протягом року навів в Орді жорсткий порядок і повелів Димитрію терміново відправити йому на допомогу московську дружину. Чи Димитрій спробував потягнути час, чи він не встиг вчасно виконати наказ, але так сталося, що Московський князь потрапив у 1382 році в немилість до Тохтамиша. Не варто допускати думки, що Димитрій Московський подумував про власну державність. Це очевидна брехня. Він отримав вдячного листа Тамерлана і знав, хто стоїть за спиною Тохтамиша.
Аби покарати не вельми старанного Димитрія, хан Тохтамиш 1382 року повів свої війська на Москву. Притому не чіпаючи ні Тверського, ні Рязанського, ні Володимирського великих князівств.
У тій ситуації князь Московський Димитрій, переможець Куликового поля, страшенно перелякався. Отож утік із Москви, покинувши напризволяще своїх підданих.
М. М. Карамзіну ніхто ніколи не дозволив би написати — злякався! Тому, опоганивши всіх князів — сусідів Москви, Карамзін, підлабузнюючись, в такий спосіб описує втечу Димитрія Московського:
«Пройшло близько року… Раптом почули в Москві, що Татари захопили всіх наших купців у землі Болгарській і взяли в них судна для перевозу війська Ханського через Волгу; що Тохтамипі іде на Росію (пробачимо М. М. Карамзіну звеличання Московії. — В. Б.)… і Великий Князь (уже, виявляється, зовсім не Монарх! — В. Б.), втративши бадьорість духу (не злякався, а лише «втративши бадьорість духу». — В. Б.), подумав, що краще оборонятися у фортецях, ніж шукати загибелі в полі. Він відійшов у Кострому із жінкою та дітьми, бажаючи зібрати там більше війська і сподіваючись, що бояри, залишені ним у столиці, зможуть довго боронитись» [1, том V, с. 45–46]. 220
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Країна Моксель, або Московія [Історичне дослідження. Книга 1» автора Володимир Білінський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ»“ на сторінці 16. Приємного читання.
TextBook