Розділ «Частина третя ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ»»

ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ»

Російська історична наука і, звісно, радянська, натхненно пропагували велике призначення Москви, її історичну місію «збирання землі російської», велике благо для скорених народів, «зібраних» у «землі російській».

Московити настільки увірували в цю неправду, що й нині, на початку XXI століття, продовжують усе ті ж «пісеньки» про інтеграцію, спільний захист кордонів, військові бази на землях суверенних держав, власні, доволі підтоптані, геополітичні інтереси.

Привідкриймо запилюжену завісу облудних міфів, погляньмо, як усе чинилося; якими методами й засобами коїлося «збирання землі російської»; наскільки та «зібрана земля» справді «великоросійська»; чи є в цих міфічних «одах» бодай дещиця правди; встановімо за допомогою імперських джерел весь хронологічний ланцюг вселенського світового розбою, вчиненого московськими правителями.

Отже, ми знаємо: до навали татаро-монголів Москви як поселення і як князівства не існувало. Саме татаро-монголи як володарі підкореної землі на знак найбільшої подяки Олександрові Невському дозволили його синам заснувати Московське князівство наприкінці жорстокого XIII століття. Навіть у суздальській землі Московський князь не міг плекати ілюзій стосовно отримання престолу великокнязівського. Отож, з кінця XIII століття московські князі почали діяти, як дуже м'яко сказано у професора В. О. Ключевського, «іншими засобами».

Ось ці «інші засоби»:

«Перший московський князь Олександрового племені Данило, за розповідями літописця… зненацька напав на

свого рязанського сусіда князя Костянтина, переміг його «якоюсь хитрістю», тобто обманом, узяв його в полон і відняв у нього Коломну. Син цього Данила Юрій у 1303 р., напавши на іншого сусіда, князя можайського, також узяв його в полон і захопив Можайський уділ у верхів'ях р. Москви, потім убив батькового бранця Костянтина і зберіг за собою Коломну… Московський князь — ворог всякому великому князеві, хай би хто він був: здавалося, сам ґрунт Москви плекав у її князях неповагу до колипініх понять і стосунків старшинства» [6, с. 138–139].

Ось вони, звички вовка, який нишпорить лісом, вишукує ослабленого й погано захищеного. Але цікаво інше. Жоден із російських істориків не замислювався над цим явищем московського бандитизму й не дав йому пояснення. Насправді все дуже просто: нащадки Олександра Невського, його сини, внуки, правнуки чудово пам'ятали, що їхній родовід почався з родичання з ханом Батиєм і його сином Сартаком. Вони могли одягти ярмо, одержуючи ярлик, могли валятися в пилюці біля ніг хана, але не могли вважати рівнею собі іншого Рюриковича. Такий парадокс поведінки московського князя.

А зараз послухаймо російських істориків і простежмо, як далі повівся Юрій, князь Московського улусу.

Ось що написав про це М. М. Карамзін:

«Як життя, так і кончина Андрія (1304 рік. — В. Б.) були нещастям для Росії (нагадую читачам — ідеться лише про суздальську землю. — В. Б.). Два князі оголосили себе його спадкоємцями: Михайло (Ярославович. — В. Б.) Тверський і Георгій (Юрій. — В. Б.) Данилович Московський» [1, том IV, с 249].

Звісно, перший зі згаданих князів був Юрієві дядьком і, згідно з чинними в ті часи законами, мав одержати ярлик на Володимирський великокнязівський престол. Але, як ми вже говорили вище, наприкінці XIII століття з'явився новий тип князів Рюриковичів, так звані московити, по-іншому — москвитяни, які вважали прийнятними для себе тільки закони Чингісидів.

Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи від дали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, яка жорстока кончина чекає на нього, він не став би суперечити князеві-московитові.

Але хан Золотої Орди Тохта, навчений досвідом, намагався зберігати чинні в Імперії закони й за традицією віддав ярлик на престол великого князя найстаршому в суздальській гілці Рюриковичів — Михайлові Тверському. Однак незабаром хан Тохта помер (1312 рік), і «на Ханському престолі запанував син його, юний Узбек». І знову запалали селища в землі Моксель, почалися нові чвари.

Доки великий князь Михайло був в Орді, де брав участь у торжествах з нагоди вступу на престол нового хана, давав йому клятву й підносив дари, доки заводив знайомства серед нового почту Узбека, московський князь Юрій Данилович підняв заколот у Новгороді проти Михайла Тверського. Причиною заколоту став наклеп князя-московита на Михайла, мовляв, той завищує кількість данини, яка збирається для татаро-монголів. Збунтувавши новгородців і дізнавшись про те, що Михайло Тверський іде разом із татаро-монголами втихомирювати бунт, князь Юрій терміново втік до хана Узбека, аби плести інтригу далі:

«… взявши з собою багаті дари, сподівався бути правим у такім судилищі, де головувало жадібне користолюбство» [1, том IV, с. 252].

Зауважмо, навіть у цих словах, які, здавалося б, засуджу ють князя-московита (їх я подаю з книги М. М. Карамзіна), «байкар історії» з жорстоким єхидством таврує хана за хабарництво, забувши затаврувати князя-інтригана.

І доки в землях суздальській і новгородській рікою лила ся людська кров, доки в безкомпромісній січі сходилися раті, князь Юрій усі роки сидів в Орді, полював і бенкету вав біля хана, догоджав, принижувався й усе нашіптував. І нашептав!