Простежмо, як проходила битва:
«На десяти верстах лилася кров Християн і невірних. Ряди змішалися, десь Росіяни (? — В. Б.) тіснили Моголів, десь Моголи Росіян, і одні, й інші хоробрі падали на місці, а легкодухі тікали: так деякі Московські недосвідчені юнаки — гадаючи, що все пропало — почали утікати…
Ось і дев'ята година дня, цей Димитрій (Литовський. — В. Б.), з великою увагою примічаючи всі переміщення обох ратей, раптом дістав меч і сказав Володимиру: 'Тепер наш час». Тоді засадний полк виступив із діброви, що ховала його від очей ворога, і швидко кинувся на Моголів. Цей раптовий удар вирішив долю битви, вороги були здивовані, розсіялися, не могли противитися новому строю війська свіжого, бадьорого, і Мамай, із високого кургану дивлячись на кровопролиття, побачив загальну втечу своїх… і тікав слідом за іншими» [1, том V, с. 41].
На цьому битва закінчилася.
Наголошую: уже до 10 години війська Мамая тікали. Однак нас сотні років намагалися переконати, що в цій битві по обидва боки зійшлися триста тисяч воїнів.
Цікаві деякі аспекти Куликовської битви. Виявляється, Димитрій Московський вдався до напрочуд оригінального вчинку перед боєм: він віддав свій князівський одяг і свого коня простому бояринові, велів тому одягтися у великокнязівську збрую та стати під великокнязівським московським прапором, тобто замінити Димитрія, а сам, «замаскувавшись в одяг простого воїна», пішов у ряди простолюдинів. Там він і боровся серед рядової маси людей, де його оглушили, і він лежав непритомний біля «зрубаного дерева».
Князь не керував битвою, як полководець, не управляв військами в ході бою, а чомусь заховався серед простих воїнів. Складається враження, що князь Димитрій Донський дуже боявся з'явитися перед очі Мамая в своєму князівському вбранні. Чи не дивно?
Цікавий і той факт, що простому воїнові Димитрію Московському, який абсолютно не брав участі в керівництві боєм, згодом приписали всю заслугу перемоги, проголосили «святим» і навіть приписали титул — Донський.
Вельми дивна логіка великоросів!
Пригадується епізод із книги Костянтина Симонова «Живі і мертві», коли до комбрига Серпіліна привели переодягненого в солдатське обмундирування полковника. Як обурювався комбриг, як різко засуджував полковника! Мовляв, не варте російського офіцера — ховатися від ворога в солдатську гімнастерку!..
А князеві Димитрію Московському це діяння, як бачимо, зійшло з рук. Навіть святим проголосили. Така подвійна мірка російської історії й цього разу.
Є ще один аспект Куликовської битви, який не досліджували російські історики, а прийняли на віру від кате-рининської «Комісії». За версією «авторів історії», на допомогу Мамаєві йшов Литовсько-Руський князь Ягайло. І не просто йшов, а з військами «в день битви був не далі як за ЗО або 40 верст від Мамая» [1, том V, с. 42].
«… дізнавшись про її результат, він ужахнувся, думав лише про швидку втечу, так що легкі наші (московські. — В. Б.) загони не могли його наздогнати» [1, том V, с. 43].
Виявляється, Литовський князь Ягайло зі своїми свіжими військами настільки злякався пошарпаного московського війська, що буквально зник від московитів. Це при тому, що його брати Андрій і Димитрій (Полоцький) зі своїми дружинами виступали на боці Московського князя, а Дмитро Каріатович очолював «засадний полк».
І невтямки «великоросам» поставити собі дуже просте запитання: можливо, тому і втекли війська Мамая, що довідалися про наближення військ Литовського князя Ягайла! Адже для них не було таємницею, що війська Ягайлових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У випадку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було — похід організували литовські князі, а московського князя зобов'язали взяти участь. Згадайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд «… увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам'ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію».
Такий аспект російськими істориками ніколи не досліджувався. Напустивши стільки «доважку брехні» в міфологію про Куликовську битву, московський істеблішмент не вбачав у тому потреби. Це ж бо становило небезпеку.
Московська правляча еліта ніколи не думала, що настане час — і «принижені інородці» візьмуться за чесне дослідження їхньої міфології.
Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з'явилася книга «Історія Русів або Малої Росії, Георгія Кониського, Архієпископа Білоруського». Книга вперше вийшла в Москві 1846 року, в університетській друкарні, хоча з'явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.
«Історія Русів» дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. Вона стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечують «великороси», зокрема М. М. Карамзін — «співець величі Московії». Послухаймо автора, який написав свою працю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:
«Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Малоруські (термінологія вже «великоросійська». — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозуміло, що — з Київськими, і жодним чином не з Московськими. — В. Б.), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турніла, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малої Русі Татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь, де вбиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. Після цих перемог відновив Гедимін правління Руське під началом обраних народом осіб, а над ними настановив намісником своїм із Руського роду Князя Ольшанського, після якого було з того ж роду багато інших намісників і воєвод» [32, с. 41].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Країна Моксель, або Московія [Історичне дослідження. Книга 1» автора Володимир Білінський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ»“ на сторінці 15. Приємного читання.
TextBook