TextBook В опублікованому листі кайзера, адресованому канцлерові, відстоювали мирні ініціативи німців. Вільґельм, зокрема, писав: «Виступити з пропозицією укласти мир означає здійснити моральний вчинок заради звільнення всіх країн, поміж яких і нейтральні, від тягаря, що може розчавити нас». Того самого дня всі французькі газети відгукнулися на лист, полемізуючи і піддаючи сумніву його достовірність. Американську мирну ініціативу преса зустріла так само прохолодно, навіть презирливо: «Химера! Ілюзії! Манія величності!» Корде чув, як американського президента звинувачували в тому, що він «більш німець, ніж самі німці».
Як можна було робити висновки про можливості миру і проблеми війни в країнах, де єдиний доступний масам засіб інформації — преса — зазнавав жорстокої цензури і перебував у руках пропагандистів, провокаторів та ідеологів? Корде нітрохи не втішала думка, що, можливо, нащадки зуміють зарадити в хаосі емоцій, нав’язливих ідей, міфів, напівправди, ілюзій, словесної еквілібристики, брехні та міражів, що спричинила ця війна. Звісно, він часто подумки повертався до того, що сталося, коли влітку, два з половиною роки тому, зійшла ця лавина. Він ревно збирав маленькі шматочки фактів, знайдені то там, то сям, що валяються немов забуті докази на давньому місці злочину. Питання полягало лише втому, що саме досліджувати.
Йому давно відомо, що картина війни та громадської думки спотворюється пресою до невпізнання. У квітні 1915 року він занотовував у своєму щоденнику: «Страх перед цензурою і необхідність потурати ницим інстинктам [суспільства] змушують її [пресу] вивергати лише ненависть і образи». Політики та генерали, які підстьобували 1914 року мілітаристські настрої у суспільстві, стали тепер заручниками цієї громадської ненависті, що не допускає жодної думки про мирну угоду, і навіть тактично виправдані відступи стали неможливими, оскільки вони в очах преси і простих людей відразу ж перетворювалися на символ поразки, — як у випадку з Верденом[226]. Але можливо, щось нарешті починає змінюватися?
Зрозуміло, що газети навряд чи зможуть правити за надійне джерело для майбутніх поколінь істориків. А приватні листи? Корде сумнівається. «Листи з фронту дають хибне уявлення про війну Той, хто пише листа, знає, що він буде розкритий. І отже, його основне завдання — справити враження на своїх майбутніх читачів». Тоді, можливо, фотографії? Чи потрібно їх використовувати, щоб зрозуміти, як усе було насправді, наприклад, у тилу? Ні, уважає Корде. Він занотовує у своєму щоденнику:
Або марнославство, або сором заважають нашим ілюстрованим журналам демонструвати окремі сторони життя. Нащадкам дістануться уривчасті фотоматеріали про війну. Наприклад: фотографії не показують нам, що в будинках майже завжди темно через відключення електрики, що на вулицях також похмурі сутінки, а в овочевих крамницях горять стеаринові свічки, що сміттєві баки стоять на тротуарах до третьої години дня, адже бракує сміттярів; не показують вони нам і черги на три тисячі чоловік, які шикуються в бакалійні магазини за своїми пайками цукру. На наш подив, фотографії відобразили величезні натовпи, що вщент заповнюють ресторани, чайні салони, театри, вар'єте і кінотеатри.
136
Січневий день 1917 року Паоло Монеллі вчиться уникати цікавих візитерів
Морози почали відступати, а заодно вщухли й обстріли. Звивисті стежки знову потоптані мулами. У такий час тут починають з'являтися візитери, які цікавляться знаменитою висотою, щоб потім з гордістю заявити: «Я був там!»
Їх тут не люблять.
Якщо гості нижчого чину, їх ще здалеку закидають сніжками та крижинками, а потім удають, ніби нічого не сталося, коли ті, розгублені, хекаючи, усі в снігу, з'являються на плато. Для тих, хто вищі за рангом, потрібні витонченіші прийоми. Неподалік від оборонних споруд заклали кілька вибухових зарядів. Коли телефоном їм повідомляли, що якесь цабе внизу починає підйом, вони влаштовували невеликий вибух. Каскад каміння й снігу котився вниз, і австро-угорський пост на вершині прямо навпроти миттєво відповідав півдесятком снарядів («Зіім-шуум, зіім-шум!»).
Командир батальйону зазвичай перепрошував, запевняючи, що не знає, що відбувається. «Досі тут нагорі було так спокійно». А високопоставлений візитер «відразу ж починає ностальгувати за долиною» та залишає гору.
У цей час Володимир Літтауер, як і раніше, перебуває на фронті біля Двіни, де панувало затишшя. Багато ночей поспіль робочий батальйон з «поважних бороданів» спрямовували споруджувати огородження з колючого дроту на льоду річки. І безліч разів він припиняв роботу, щойно німці відкривали вогонь. Командир полку Жуков звернувся з промовою до батальйону. Він
закликав до їхнього патріотизму. Вираз їхніх облич залишилося незмінним; вони втупилися в нього скляними очима. Жуков зрозумів, що його промова не справила жодного враження, і раптово додав: «Якщо ви знову тікатимете, я розстріляю кожного десятого, зрозуміли? Кожного десятого з вас. Я рахую: перший, другий, третій… десятий: плі!» Жодна людина не ворухнулася. «Я розстріляю вас усіх, кожного!» — У відчаї закричав Жуков. І знову зустрів скляні погляди. «Кулеметом!» — гаркнув він. Але ніхто не відреагував. Люди були спокійними, ніби їм у будь-якому випадку не уникнути смерті на льоду. «Принести сюди кулемет!» — наказав Жуков. Навпроти шеренги встановили два кулемети. «Бачите ці кулемети? — не вгамовувався Жуков. — Я розстріляю вас з них!» Обличчя залишалися незворушними. Жуков зазнав невдачі. Кулемети прибрали, і всі розійшлися.
137
Четвер, 1 лютого 1917 року Едуард Мослі бачить снігопад над Кастамону
Він пережив марш. Він дійшов до кінцевої залізничної станції Рас-аль-Айн. Після виснажливої двомісячної подорожі з Багдада через пустелю вони потім їхали у вагонах для худоби на північний захід. Повз промайнули Євфрат, Османійе, гірський ланцюг Антитавр. Середземне море блиснуло вдалині срібною смужкою. Гюлек-Богазі. Таврські гори. Позанті. Афьонкарахісар. Ескішехір. Анкара. Після Анкари знову йшли пішки, на північ, продираючись крізь холодні гори, укриті хвойним лісом, прямуючи до Кастамону, за сімдесят кілометрів від Чорного моря. Там, у християнських кварталах на околиці міста, спорожнілих після різанини вірмен, полонені розташувалися в кількох великих будинках.
Умови в цьому місті були хороші, просто чудові, якщо порівнювати з місяцями, проведеними після капітуляції. З полоненими цілком стерпно поводилися. Мослі й решта навіть почали вважати, що жахи маршу були ненавмисними, пояснювалися звичайним поєднанням вульгарної байдужості та безпорадності. До того ж в Кастамону з ними, офіцерами, поводилися значно краще. Для простих військовополонених і нижчих чинів умови як і раніше залишалися важкими. У той час як Мослі та інші офіцери намагалися подолати тугу, кошмари і наслідки важкого переходу і різних хвороб, рядових, які вижили, відразу відправляли на важкі роботи в інші місця[227].
У Кастамону Мослі міг раз на тиждень відвідувати міські магазини і купальні. Його супроводжувала на відстані не дуже настирлива варта. Полонені мали право також відвідувати церкву, листуватися, отримувати посилки з дому. Вони грали в шахи, бридж і регбі, іноді їм дозволяли влаштовувати довгі прогулянки навколишніми пагорбами. Планувалося навіть створити свій маленький оркестр. У Мослі знову почався напад малярії, потім йому довелося відвідати грека-дантиста, полікувати зуби, зіпсовані недоїданням під час облоги. Проте він навіть погладшав. Він і багато інших намагалися дотримувати заведеного порядку, — наприклад, переодягатися перед вечерею, — навіть якщо це означало просто заміну однієї подертої сорочки на іншу, таку само подерту. Їм суворо забороняли спілкуватися з міським населенням. Іноді дозволяли напитися.
З початку зими він страшенно мерз. Бракувало дров, а ті, що вдавалося роздобути, виявлялися сирими. І коли він запихав їх у крихітний камін, вони більше диміли, ніж горіли. Найгірші були зневіра та одноманітність. Значну частину часу Мослі проводив у кімнаті, що ділив з іншим офіцером. Багато спав, курив. Давно вже нічого не занотовував у свій щоденник.
Коли цього ранку він визирає у вікно, усе навколо здається холодним і тьмяним. Сніг. Світ перевтілився. Червоно-коричневі дахи, нагромадження яких він звик споглядати, зробилося білими, і саме місто раптом зробилося барвистим, майже картинно красивим. Вулиці безлюдні. Єдина ознака життя — молитовний спів, що лунає з мінаретів. Вигляд раптового перетворення під впливом снігопаду, «цієї чистої, божественної стихії, німої та таємничої», щось перевертає в ньому самому, наповнюючи його новою енергією, виганяючи апатію, уселяючи нові надії та оживляючи його пам'ять.
Він дістає щоденник і робить у ньому перший після жовтня запис: «1 лютого 1917 року. Минуло чотири місяці. Коли я пишу ці рядки, сніг пофарбував світ у білий колір». А потім він і ще кілька британських офіцерів прямують на пагорб за півкілометра від міста. Там вони катаються на санчатах, «граються і пустують, немов школярі». На зворотному шляху починають війну в сніжки.
138
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1917“ на сторінці 4. Приємного читання.