TextBook Починалося все якнайкраще. Удосвіта вони залишили табір біля підніжжя гори і попрямували довгим шляхом угору. Дорога вузька, але цілком придатна для пересування. Вона в'ється серпантином угору, до перевалу. Погода теж чудова. Краєвид з гори прекрасний. Усюди, куди не кинь оком, видніються високі загострені вершини албанських гір. Але кілометрів за десять починаються труднощі.
Андрій Лобанов-Ростовський знаходиться на Балканах, далеко від свого будинку і своєї країни. Він записався добровольцем у з'єднання, що відправили для підкріплення російського контингенту в Салоніках. Це було зумовлене не браком пригод. Навпаки. Він розробив ретельний план — з метою опинитися подалі від тієї Росії, у якій політична революція загрожувала обернутися соціальною катастрофою: «На нас чекає масове кровопролиття і, можливо, терор».
Як зазвичай, він шукав відповіді на свої питання за читанням книг. За останні півроку він перечитав історичну літературу, книги про революції (зрозуміло, про Велику французьку, але ще і про революцію 1848 року), про боротьбу за владу між Марієм і Суллою в Стародавньому Римі тощо. Він сидів з олівцем у руці, щось зазначав, розмірковував, а тим часом навколо нього Росія розпадалася на частини. Йому здавалося, що він знайшов очевидні паралелі в фазах французької та російської революцій. Що робили розумні люди в тодішній Франції? Так, вони встигли залишити країну до початку терору, а потім, після падіння Робесп'єра, повернулися. Отже, слід перечекати період розпаду, а потім повернутися назад, коли життя знову нормалізується. Саме так він і сподівався вчинити. Тому він і вирушав добровольцем на цей фронт. Військова форма — його сховище.
Салоніки справили на нього гнітюче враження. Частково виглядом спаленого міста: «Ніколи не бачив руйнувань такого масштабу». Кілометри згорілих будинків. Цивільне населення — греки, турки, євреї, албанці — мешкали «мов жебраки в наметах або дерев'яних сараях посеред руїн, на які перетворилися їхні будинки». А почасти — настроєм у союзницьких військах. Він незабаром зрозумів, що почалося моральне розкладання і що «все зненавиділи цей фронт». Бої траплялися рідко, натомість хвороби, здебільшого малярія, спричиняли смерть. У фешенебельних ресторанах поруч з сіллю і перцем на столах зазвичай ставили стаканчики з таблетками хініну. Солдати-відпускники часто влаштовували різні безчинства, а в офіцерських їдальнях раз у раз спалахували бійки між представниками різних армій. Останнє особливо шокувало Лобанова-Ростовського. Нічого подібного він раніше не бачив. Ворогували зазвичай одні й ті самі: британці, серби і росіяни билися з французами, італійцями та греками. Десь високо в горах очманілий французький полковник проголосив власну карликову республіку, карбував власну валюту і випускав свої поштові марки.
Розрахунки Лобанова-Ростовського не виправдалися. Революційні потрясіння відчувалися навіть на Балканах. Особливо після того, як вони дізналися про те, що більшовики перебрали владу у свої руки і вчора в Брест-Литовську почали з німцями переговори про перемир'я. Після цього атмосфера в батальйоні загострилася. Солдати й унтер-офіцери нарікали, ремствували, сперечалися, не корилися наказам, спізнювалися на шикування. Вартові спали на посту. Офіцери сумнівалися, чи варто видавати боєприпаси особовому складу. А сам Лобанов-Ростовський потрапив під обстріл. Після цього випадку його перевели в інше місце і призначили командиром роти зв'язку.
Саме цю роту він і вів тепер через гори, прямуючи до російської дивізії, що стояла біля озера Пресба. І єдина дорога, що веде туди, пролягала через 1800-метровий перевал Пісодері. Початок, як уже було сказано, виявився вдалим. Але вище лежав сніг, і вузенька, звивиста стежка вкрилася льодом. Лобанов-Ростовський почув позад себе крики і, озирнувшись, побачив, як один віз, запряжений кіньми, зісковзнув униз і звалився з обриву. Коли вони дісталися уламків, один кінь уже загинув. Іншого йому самому довелося пристрелити. За якийсь час стежка зробилася такою крутою, що виснажені коні не могли йти далі, і солдатам самим довелося тягнути вози, просуваючись угору, метр за метром. Сімдесят мулів, навантажених телеграфним обладнанням, могли впоратися краще. Але вони не мали навичок подібного сходження, і двоє з них усе-таки скотилися вниз. Час спливав, і рота розтягнулася в довгу, тонку нитку солдатів, возів і в'ючних тварин, які повільно дерлися вгору, до перевалу.
Після обіду пішов сніг. Вони ще не минули перевал. Лобанов-Ростовський верхи на коні патрулює колону, що розтяглася. До шостої години вечора вони дістаються верхівки. Уже сутеніє. Він бачить, як на засніженому полі біля дороги солдат намагається змусити свого мула зрушити з місця. Незважаючи на всі його зусилля, уперта тварина стоїть на місці. Лобанов-Ростовський говорить солдатові, що почекає поряд з мулом, а солдат нехай іде за підмогою.
Лобанов-Ростовський все чекає і чекає. Але ніхто так і не приходить. Що трапилося? Вони вирішили залишити його? Або не можуть його знайти в сутінках і снігопаді? І що йому тепер робити? Для Лобанова-Ростовського цей рік став роком розчарувань і невдач, але сьогоднішній день — найгірший.
За всю війну я рідко коли почувався більш нещасним. Дув різкий вітер. Згущався туман, приховуючи гори навколо. Незабаром настане ніч, а я сиджу тут один і тримаю на прив'язі мула.
Нарешті він почув у темряві голоси й відгукнувся. Це були солдати, які відстали від колони зі своїми возами. Вони допомогли йому з мулом. Близько другої години ночі останній віз минув гірський перевал
178
Середи, 5 грудня 1917 року Паоло Монеллі полонений на Кастельгомберто
Ще вчора він відчув, що кінець близький. Єдиний і безповоротний. Ще не відомо, чим закінчиться цей бій, але надія на щасливий кінець тане з кожною годиною. Після ураганного вогню, після газової атаки, після загрози оточення, контрнаступу, що зазнав невдачі, після безладного ближнього бою Монеллі та його рота відступили і зайняли позиції трохи нижче, в лісі на Кастельгомберто. Але зі сходом сонця австрійські ударні групи атакують і це місце. «Настав час, який я передбачав, нехай проти своєї волі, з самого першого дня на війні. Немов усе минуле, з його боротьбою, стражданнями і зусиллями, зосередилося в одній вирішальній трагічній миті».
Холодно, сніжно, темно. Монеллі та його солдати мерзнуть, вони зголодніли, хочуть пити. Учора їм довелося так спішно відступати, що вони не встигли ані поїсти те, що вже було приготовлено, ані взяти припаси з собою. Страх і невизначеність великі. Вони не знають, з якого боку ворог. Монеллі посилає патруль, щоб зв'язатися зі своїми військами, які можуть перебувати ліворуч, але патруль не повертається. Спати не доведеться. У них є гранатомет, і вони стріляють наосліп у темряву. Мають десять ящиків снарядів, і вони хочуть швидше покінчити з ними, перш ніж почнеться новий наступ. А крім того, чому це ворог повинен спокійно спочивати, у той час як вони не сплять?
Світає. Ледве розвиднілось, як австрійські кулемети почали обстрілювати їх позиції. Потім пішли в хід гранати. Усе затягло димом. Він їсть очі та вуха. Положення стає безнадійним. Положення вже безнадійне. Рота розтала, голодна і майже беззбройна.
Вони здаються. Австрійські солдати оточують їх.
Монеллі дістає свій револьвер, кидає його на землю, бачить, як той котиться з обриву. Цієї миті він відчуває тільки гіркоту: тридцять місяців війни — і ось результат. Він бачить, як багато його солдатів плачуть. Чує, як один з них вигукнув: «Що скаже мама!»
179
Четвер, 20 грудня 1917 року Пал Келемен захоплюється батальйоном боснійців у Падерно
Великий наступ під Капоретто завершився. Настала зима, і загартовані німецькі дивізії вирушили випробовувати свою тактику інфільтрації[259] на інших жертвах. На підмогу до знесилених італійців прибули французькі та британські підкріплення. Фронт застиг уздовж річки П'яве.
Цього дня Пал Келемен зустрічає батальйон боснійських мусульман. Вони, як і мусульманські колоніальні війська на службі у французів, були елітними з'єднаннями. Їх посилали на найскладніші завдання. Міський витончений житель, Пал Келемен здивовано дивився на цих багато в чому чужих йому істот. Його лякав їхній войовничий запал. На що вони розраховували в цій війні? Австро-Угорщина анексувала Боснію 1908 року. Келемен уважає, що частина старих боснійців, які зараз постали перед його очима, повинна була б «чинити опір тій владі, якій вони тепер вірно служать». Але мимоволі він захоплюється ними.
Високі, сухорляві, сильні воїни, які нагадують рідкісні, вимираючі кедри. Вони злегка присідають, немов соромляться свого зросту. Ходять, утягнувши голову в плечі, їхні маленькі, глибоко посаджені очі пильно оглядають усе навколо. Сідають вони, схрестивши ноги, зсунувши феску на потилицю, і закурюють свої довгі дерев’яні трубки з таким спокоєм, ніби вони знову опинилися у своїй чарівній країні з тонкими, дивовижними мінаретами. Майже всі вони — дорослі чоловіки. Гострі бороди обрамляють їх засмаглі обличчя. Зараз вони обідають. Консерви з армійською їжею виглядають дивно в їх гачкуватих, костистих пальцях. Вони жують невідому їм їжу обережно і, що зрозуміло, без особливого задоволення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1917“ на сторінці 24. Приємного читання.