TextBook Кушинг уже почав забувати криваві затяжні бої навколо Іпра, що завершилися близько тижня тому, коли канадські війська нарешті зайняли гористий виступ. Цей насип дав назву самій битві — Пасхендале. Жодних сумнівів: британське командування здійснювало безглузді наступи винятково з міркувань престижу. Бій тривав, поки не було заявлено, що «мету досягнуто».
Ще б пак, мета. Цього дня Кушинг похмурий і песимістичний. «Іноді ставиш собі питання, до чого все це йде, — занотовує він у щоденнику, — і навіщо ми тут». Його похмурий настрій багато в чому спричинений тривожними новинами з Росії та Італії. Більшовики зі своїм гаслом «Мир народам!» захопили владу на сході, а пошарпана італійська армія відступала від однієї річки до іншої. Чи зможе вона втримати нові позиції на річці П'яве? (Частина Кушинга перекинута до шпиталю в Булонь-сюр-Мер, бо британське з'єднання, яке стояло там, отримало наказ негайно вирушати до Італії.) Особисто він, Кушинг, уважав, що союзникам не доводилося ще так тяжко з часів Марнської битви 1914 року.
Звісно ж це відчуття загальної кризи виливається в дратівливість. Кушинг неприязно розглядає бельгійців і росіян, які сидять у купе. «Бельгійці, — пише він, напевно носять свої безглузді китиці на голові з тією ж метою, з якою махають оберемком соломи перед впертим віслюком. А ці росіяни тільки їдять і нічого не роблять. Вони відмовляються боротися, але що ще гірше, відмовляються працювати. Поміж союзників немає згуртованості, тому невдачі чатують на них на кожному кроці. А тим часом німці планують до весни прорив на Західному фронті». Ні, Кушинг більше не оптиміст і розуміє, як і десятки мільйонів інших, що його життя у владі якихось далеких сил, — сил, якими давно ніхто не керує. «Ще один поворот калейдоскопа — і будь-якої хвилини наші долі зміняться».
Льотчик відклав убік «Ля Ві Паризьен», взявся за читання роману під назвою «Моя красунька». Потяг погойдується, стукаючи по рейках.
175
Четвер, 15 листопада 1917 року Паоло Монеллі бере участь в обороні Монте-Тондарекар
Мокрий сніг і сльота. Нагорі, на гірському хребті, солдати інженерних військ натягують колючий дріт. Тут потрібно зупинити ворога. Вони не вперше чують ці слова. Навпаки, весь останній місяць їх так тільки й заклинають, однак італійська армія продовжує відступати, від гори до гори, від річки до річки: від Ізонцо до Тальяменто, від Тальяменто до П'яве. На півночі, на плато Азіаго, позиції ще якось утримують, але і там потихеньку задкують. Якщо один з фронтів здригнувся, то інший автоматично потрапляє у важке, якщо не сказати, нестерпне становище.
Рубежі, які їм належало обороняти на горі Тондарекар, далекі від ідеальних. Умови для обстрілу ні на що не придатні, а ділянка, що обороняла рота Монеллі, завелика. У середньому на кожні сто метрів доводилося по восьмеро солдатів. Сам Монеллі був стриманим і рішучим, хоча його вразили відступи і загроза поразки італійців, причому не тільки в цій битві, а у війні в цілому. Він дійсно збирався воювати на цій горі, незважаючи на невдалу позицію і нерівне співвідношення сил. Востаннє він щось занотовував у щоденнику два дні тому. Тоді він писав, як сумно усвідомлювати, що всі ці гірські вершини захоплено ворогом. Але додавав: «Коли ворог опиниться поряд з нашої скорботою і ненавистю, йому не жити».
І ось почався наступ, на який вони так чекали.
Ворожі ударні частини кидаються вперед. Крики і волання. Монеллі спостерігає, як стрімко пересуваються фігури, одягнені в сіре. Атакують згуртованими групами, надзвичайно згуртованими для 1917 року. Супротивник їм під стать — австрійські альпійські єгері. Крики, зойки, гуркіт. Вогонь. Строчать кулемети. Над головами свистять кулі. Монеллі бачить декого зі своїх солдатів: Де Фанті, Романін, Тромбоні, Де Ріва. Вони заросли щетиною, виснажені, але настільки ж рішучі, як і він сам. Їхні обличчя напрочуд спокійні. Зойки, крики, гуркіт. Сіра хвиля уповільнює хід, зупиняється, відкочується назад. Якийсь офіцер радісно вистрибує на край окопу і лається на адресу тих, хто відступають. Вороги зникають у своїх окопах. За собою вони залишають рвані клаптики тіл, що лежать нерухомо. Голосіння. На колючому дроті кволого загородження важко повисли тіла вбитих. Так упритул ворог наблизився до їхніх позицій.
Це повторилося ще двічі. Потім настало відносне затишшя. Майор артилерії обережно визирає з окопу і з подивом констатує, що позиції вдалося утримати. Похваливши їх, він зникає.
Монеллі дістає свій щоденник, коли бій уже позаду. Під сьогоднішньої датою він пише три слова: «Non é passato». Вони не пройшли. І все[258].
У цей час Володимир Літтауер і його частина перебували у Псковській області. Після того як більшовикам несподівано вдалося вчинити свій переворот, хаос і розладнання стрімко охопили армію. Усі зневірилися приборкати дезертирство. Одного вечора до Літтауера завітала делегація від польського контингенту полку, поміж них — його старий денщик Куровський. Польська частина полку досі не зазнавала згубного впливу революційної пропаганди, але тепер у повітрі витали ідеї про незалежність і відродження. Поляки почали збиратися на батьківщину, вони хотіли, щоб Літтауер пішов із ними: «Після того, як ми підемо, вам буде непереливки». Але той відмовився. Він бачив, як очі його денщика наповнилися сльозами.
Наступного дня «вони, осідлавши коней, стрункими рядами поскакали до себе на батьківщину. Мій денщик Куровський був поміж них».
176
Понеділок, 3 грудня 1917 року Ельфріда Кур бачить, як труна з тілом лейтенанта Вальдекера залишає Шнайдемюль
День надзвичайно холодний, але вона все стоїть на вулиці. Чекає вже довгих дві години. У руці вона тримає троянду, куплену на зекономлені гроші. І ось близько пів на третю почувся барабанний бій. Потім чутно нові звуки: тупіт маршируючих чобіт, духові інструменти, спів. З'явилася процесія: спершу військовий оркестр, потім полковий священик, катафалк, люди в жалобі, в кінці — почесна варта з солдатів у сталевих касках і з гвинтівками.
Траурна процесія? Вона мала б іти разом з ними, вона — одна з них. Ховають лейтенанта Вернера Вальдекера. Його літак зазнав аварії, і він загинув два дні тому. Ельфріда дізналася про це вчора, коли прийшла до школи. У голові її немов розверзлася «зяюча чорна діра», і вона рухалася суто механічно. І потім дві думки не дають їй спокою. Перша: як він тепер виглядає? Голова в нього розколота, зранена, знівечена на шматки? Друга: як мені приховати свої почуття перед людьми?
Катафалк проїжджає повз неї. Вона бачить труну. Вона коричнева, з пласкою кришкою. На ній лежить вінок. Коли катафалк опиняється врівень з нею, вона робить кілька кроків уперед і кидає троянду на труну. Квітка ковзає вниз і падає на бруківку.
Катафалк в'їжджає в розчинені ворота вантажного відділення вокзалу. Загиблий поїде як оплачений багаж. На колії очікує червоно-коричневий товарний вагон. Труну знімають з катафалка. Священик, стоячи посеред штабелів коробок, читає щось уголос з маленької чорної книжечки. Солдати знімають каски. Хором читають «Отче наш». Почесна варта підкидає гвинтівки, лунають три залпи. Потім панує тиша. Ельфріда відчуває запах пороху. Труну занурюють у товарний вагон, за нею — вінок. Двоє залізничних робітників у закопченому одязі зачиняють двері вагона.
Ельфріда виходить на вулицю. Бачить, що там лежить її троянда. Вона піднімає її. Квітка вціліла. Вона нюхає її, схиливши голову, тікає. За її спиною грає військовий оркестр.
177
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1917“ на сторінці 23. Приємного читання.