Розділ «1915»

Сумніви незабаром змінилися збудженням. Він сам же описував «солодке відчуття порожнечі — гордість здорової молоді — напруженість очікувань». Але досі він майже не бачив війни і вже зовсім не переживав її особисто. (Уперше почувши віддалені постріли з гвинтівок, він порівнював ці звуки зі стуком більярдних куль.) З фотографії на нас дивиться стрункий молодий чоловік з похилими плечима, темної густою чуприною, глибоко посадженими очима, що випромінюють цікавість, з чуттєвим ротом і ямкою на підборідді. Він виглядає молодше за свої двадцять чотири роки. У кишені він носить мініатюрне видання «Божественної комедії» Данте.

Монеллі проводить цей день у білому будиночку: тут є спальня в стилі рококо. Він приліг відпочити на низеньку кушетку. Але йому важко заснути. Можливо, заважає тупіт солдатів на дерев'яних сходах, а можливо, він надто перейнявся думками про майбутню операцію. Пізніше вони починають планувати вечірній наступ. Справа, прямо сказати, непроста. Ніхто не знає напевне, як дістатися цього самого дозору, і, схилившись над картою, вони навіть не можуть знайти свої власні позиції.

О дев'ятій годині вечора вони шикуються і вирушають у дорогу. Холодно, в небі видно зірки. Вони входять у густий ліс. Їх охоплює хвилювання. Скрип черевиків по насту ввижається їм гуркотом, що може їх видати. Монеллі відчуває, що зголоднів. І тут пролунав одиночний постріл «та-пум». Тривога.

Прилив холоду, серце здригнулося. Перший постріл на війні — це попередження: механізм запущений і невблаганно тягне тебе за собою. Ти всередині механізму. І тобі з нього не вибратися. Напевно, раніше ти про це не розмірковував: аж до вчорашнього дня ти жив безтурботно, будучи впевненим у тому, що в будь-який момент можеш вийти з гри. Ти легковажно міркував про героїзм, про самопожертву, про які, по суті, нічого не знав. І ось тепер твоя черга.

Монеллі вивчально дивиться на свого товариша: його зазвичай стримане, незворушне обличчя тепер палає від збудження. Товариш побачив двох австрійців, які втікали від них між стовбурами дерев, і двічі стріляє в їхній бік. «І тоді, — розповідає Монеллі, — з мене ніби щось спало, від страху не залишилося й сліду, я знову опанував себе та ясно мислив, немов я опинився на навчальному плацу».

Далі — нічого.

Вислали патруль на розвідку.

Монеллі разом з іншими вичікують, борючись з дрімотою. Світає. Звідкись з'являється веселий лейтенант, обличчя його розчервонілося від хвилювання. Він віддає наказ і тікає праворуч. Лунають постріли з гвинтівок. Монеллі чує стогін пораненого.

Потім знову нічого.

Сходить сонце. Вони снідають.

Тут чується кулеметний тріск. Шум бою наростає, наближається. Повз ідуть легкопоранені. Десь попереду кипить бій.

Сніданок перерваний. Хтось лається. Взвод займає лінію оборони. І понеслося. Монеллі: «Це і є смерть — змішання криків і свисту, зрізаних гілок дерев, протяжного виття снарядів у повітрі?»

Знову нічого.

Тиша. Мовчання.

Назад поверталися в піднесеному настрої. Звісно, вони так і не знайшли дозору, який повинні були знищити, згідно з наказом, але солдати раділи тому, що вціліли, а Монеллі просто торжествував, отримавши бойове хрещення. Повернувшись на свої позиції, вони пролізли через діру в колючому дроті. Там на них чекав командир дивізії, суворий, холодний і похмурий. І коли майор, командир батальйону, у якому служив Монеллі, з'явився в строю солдатів, які марширували, командир дивізії зупинив його і висварив. Вони були зобов'язані знайти ворожий дозор. Повинні були захопити його. У них підозріло незначні втрати. І так далі. Потім командир дивізії залишився стояти на дорозі, з незадоволеним виглядом дивився на солдатів, які крокували повз. Коли всі пройшли, генерал сів на заднє сидіння автомобіля, що чекав його, і поїхав.

До вечора вони дісталися до свого спустошеного села. Монеллі зайшов у промерзлий білий дім, знову розстелив спальний мішок на низенькій кушетці в спальні стилю рококо. Крізь дірку в даху було видно мерехтіння зірок.

---

83

---

Неділя 26 грудня 1915 року Ангус Б’юкенен іде в нічний дозор під Тієтою в районі пагорбів Тайта

Їх оточує непроглядна темрява, у небі сяють зірки, але місяця не видно. Б'юкенен, як і решта, взув мокасини: неможливо без шуму ходити бушем, якщо на тобі грубі черевики. Завдання у них звичне: не дати німецькому патрулю влаштувати диверсію на залізниці Уганди. Зараз пів на десяту вечора. Незабаром маленький загін попрямує патрулювати дорогу, що приведе їх до того місця, за вісім кілометрів звідси, де вони сидітимуть у засідці. Вони йдуть, витягнувшись довгою вервечкою. Час від часу зупиняються, щоб прислухатися.

Ангус Б'юкенен щойно отримав звання лейтенанта. Його кар'єра в 25-му батальйоні королівських фузилерів виявилася стрімкою: ще в квітні він був усього лише рядовим. І він не без смутку залишив життя простого солдата, що вважав «веселим, безтурботним і безладним».

За деякий час вони раптом почули тріск і зупинилися.