Розділ «1915»

Берлін. Шоста година ранку.

Через три дні Лаура де Турчинович разом з трьома дітьми перетнула кордон Голландії. Біля Бентхайма їх самих і те, що залишилося від їхнього багажу, ретельно оглянули. Чиновниця-німкеня змусила їх роздягнутися догола і досліджувала їх одяг і взуття, а Лаурі довго розчісували волосся (з метою знайти якесь таємне послання, написане на її голові). Крім одягу і взуття, що було на них, їй дозволили залишити свідоцтва про народження дітей, три фотографії та молитовник. Ось і все. Їм дозволено їхати далі. Коли потяг опиняється в Голландії, вона надзвичайно схвильована.

---

69

---

Середи, 15 вересня 1915 року. Володимир Літтауер затримує ворога в бою поблизу Двіни

Це найбільш вбивчий вислів на війні: «За будь-яку ціну!» Його жертви обчислюються сотнями тисяч. Щось потрібно завоювати «за будь-яку ціну», або захистити «за будь-яку ціну», або просто здійснити «за будь-яку ціну». Ці слова легко вимовляти над картою в штаб-квартирі, за багато кілометрів від фронту, або за столиком у ресторані. Вони енергійно і заклично лунають у наказі генерала, у промові політика, у газетному заголовку, демонструючи, що коливання першого року війни і розчарування жодним чином не зігнуть нашу волю, — навпаки!

Але потім слова повинні втілитися в дії.

Зворотний рух російської армії, з початку травня, після ворожого прориву на південному сході, тепер нарешті розповзся, подібно до глетчера, і на іншу, більш стабільну ділянку фронту — на північному заході, куди і був посланий у липні полк Літтауера, після невеликого перепочинку під Петроградом. Тут почався загальний російський відступ, у напрямку річки Двіни. Коли війна була ще сповнена надій на швидкі перемоги, кавалерійські полки, подібно до полку Літтауера, ішли попереду, розвідували і захищали. Але тепер, коли армія відступає, ці самі кавалерійські полки виявилися далеко позаду, прикривали своїх, затримуючи ворога.

Останнє було їхнім завданням на цього дня. У той час як піхота позад них намагається сховатися за річкою, вони повинні намагатися утримати німців, що переслідують їх, «за будь-яку ціну».

Увесь день їх тіснить ворожа піхота.

Частина Літтауера вперто обороняє свої позиції, але німці наближаються крок за кроком. До вечора ворог виявляється зовсім поруч з ними, так що вони чують, як той, хто керує вогнем, командує своїй батареї: «Feuer, feuer!»[125] Німці так близько, що російським кавалеристам, які спішилися, вже не загрожує їхній артилерійський вогонь: коли відстань між лініями оборони така коротка, при обстрілі можна не поцілити[126].

Німецькі стрілецькі ланцюги лежать тепер на землі, їх утримує вогонь росіян. Він стає прицільнішим, що ближче вони підходять.

Сонце повільно сідає.

З німецького боку теж, вочевидь, пролунав наказ з фатальним закликом. І він поширився найзвичайнішим чином: бабця за дідку, дідка за ріпку, і так аж до виконавців цього наказу. Літтауер бачить, як німецький лейтенант піднімається під зливою куль, як він спокійно, наче він надзвичайно хоробрий, або шалено стомився, або просто бракує сил, важко сказати, — дуже спокійно переходить від солдата до солдата, які лежать на землі, побоюючись російських снарядів. Кожного з цих солдатів він ударяє своєю офіцерською тростиною[127], повторюючи при цьому один і той самий короткий наказ: «Уперед!» Солдати один за одним піднімаються, кидаються вперед, просуваючись на якийсь метр, потім знову падають на землю. І все знову зупиняється.

Вид цього безстрашного ворожого офіцера так вразив російських гусарів, що вони навіть мимоволі припинили вогонь і замість цього прокричали йому «ура».

Потім підвівся російський сержант і виконав той самий маневр. Тепер йому кричать «ура» німецькі солдати.

Уже сутеніло, коли Літтауер та інші нарешті отримують наказ про відступ. Перестрілка завмирає. Вони швидко скачуть до річки. Ситуація ускладнюється. Вони втратили зв'язок з піхотною дивізією, яку повинні прикривати.

Досягнувши річки, вони бачать вогняні спалахи від невеликого дерев'яного моста, яким повинні переправитися на протилежний берег. Язики полум'я піднімаються від каністр з гасом. Міст уже горить під копитами коней, коли Літтауер і решта гусарів скачуть по ньому.

Ледве вони встигають переправитися через річку, як міст, охоплений вогнем, руйнується.

---

70

---

Субота, 25 вересня 1915 року. Рене Арно бачить початок великого наступу в Шампані

Південно-західний вітер. Низькі, сірі хмари. Дощить. Звичайний осінній день, але водночас незвичайний. Це день з великої літери, le jour J, тут, у південно-східній Шампані, і далі на півночі, в Артуа. У Шампані дві французькі армії — Друга Петена і Четверта Лангля де Карі — мають ось-ось перейти в наступ на ділянці фронту завдовжки 15 кілометрів, переслідувати німців уздовж річки Маас і витіснити їх до Бельгії. Таким є один напрямок наступу. Водночас із цим в Артуа англійці та французи мають атакувати німців у районі Лооса і хребта Вімі — це другий напрямок.

Звісно, наступ уже здійснювали минулої весни, причому в цих же самих місцях. І звісно ж успіхи тоді були незначними, а втрати — великими[128], але тепер усе інакше, тепер приготування більш ґрунтовні, а кількість солдатів і гармат значно зросла: у Шампані є 2500 артилерійських знарядь. Ніхто не вважає, що причина не в нестачі озброєння, а в тому, чи раціонально ним користувалися. Єдина мета, якої хочуть досягти, — це застосувати ще більше зброї, ще більше гармат, ще більше снарядів. Ставку зроблено на зброю, «більшу і потужнішу»[129]. Мета подвійного наступу дуже амбіційна. Ішлося зовсім не про те, щоб відвоювати трохи землі. Метою було «прогнати німців з Франції», — якщо процитувати наказ за номером 8565, виданий головнокомандувачем французької армії Жоффром, для тих військ, які готувалися до наступу. Було вирішено, що наказ зачитають перед солдатами. І майбутня операція стане тільки початком. Після того як німців виженуть із Шампані й Артуа, відбудеться загальний наступ на всіх фронтах.