Розділ «1915»

Піднімається завіса. Публіка — це приблизно двадцять п’ятеро офіцерів полку. Сторонніх не пустили. Вистава починається з декламації.

Хоч наша справа — воювати,

А чи не концерти в полку давати,

Але вже сьогодні ми всіх вшануєм:

Втіху і радість вам подаруєм.

Кумедна вистава, цілком для внутрішнього вживання, сповнена зрозумілого лише їм гумору, почасти імпровізація. Найбільш убивчі сцени, просочені сарказмом, адресовані не присутнім, «а тим, хто змінив бойову службу на спокійне сидіння за письмовим столом». Але й тих, хто був вірним полку і фронтовій службі, «дружно осміяли». До того ж відомі геройські подвиги стали предметом для жартів. Такий був настрій. Ніхто не хотів проникатися трагічними почуттями[140]. Найлегше було побачити трагікомізм повсякденності. Але це вже інша справа.

Усі від щирого серця реготали, адже і виконавці, і публіка вже добряче випили. Тож неважко уявити вибух веселощів, що заповнив собою маленьку залу, коли на сцені з’явився Літтауер у ролі жирної, розмальованої матусі борделю. Він заспівав пісеньку, відому з відвідувань борделів у Петрограді в літню відпустку: «Сумські гусари ніжно називають мене тітонькою…»

Вистава мала грандіозний успіх.

Пізніше, цього самого вечора, під час легкої вечері в імпровізованій офіцерській їдальні, усі попросили da capo. Літтауер зі своїми товаришами за ревю заново виконав багато з цих пісеньок. А за вікном лежали кучугури снігу.

---

81

---

Середа, 22 грудня 1915 року Едуард Мослі та свист куль

Вечір. Він лежить без сну в сховищі, надійно закутаний у свій спальний мішок «барберрі». Єдине, що освітлює це темне приміщення без вікон, — стеаринова свічка; вона самотньо стоїть у маленькій земляний ніші, відкидаючи тінь, що розрізає підлогу і стелю. Едуард Мослі дивиться на двері, обкладені мішками з піском. Бачить запас боєприпасів. Бачить гвинтівки. Бачить бінокль. Бачить польовий телефон. Бачить стіну з мітками від осколків снарядів. Бачить пальмові гілки: вони зрізані та звисають униз. Повітря холодне. Безвітряно.

Саме цього вечора в Ель-Куті все приведено в бойову готовність. Побоюються нового нічного нападу турків, так що батарея Мослі з 18-фунтових польових гармат, що окопалася в гаю фінікових пальм, має відкрити загороджувальний вогонь. У темряві раз по раз тріщить кулемет, іноді лунає різкий звук, коли куля влучала в стіну за його головою. Він почав служити в корпусі в Месопотамії менше місяця тому, і азарт битви, як і раніше, розбурхує його. Як і свист куль. Він занотовує у своєму щоденнику:

Ти чуєш раптовий тріск, неначе ламається палиця, і якщо твоя ініціація війною почалася нещодавно, ти кинешся на землю. Я не стверджую, що всі роблять так, але ти помічаєш, коли припиняєш кланятися кулям. Спочатку всі пригинаються до землі. І немає сенсу говорити людині: якщо куля має прошити її, то тріск вона почує пізніше, ніж наздожене його… Є люди, які так і продовжують падати на землю, скільки б не служили.

Ніч минула спокійно. Якоїсь миті османський кулеметний вогонь посилився. Мослі вибрався зі свого теплого спального мішка і пішов дізнатися, що там. Нічого особливого не сталося, вбило ще кількох коней, поранило конюха-індуса, а з пальмових гілок зрізало листя.

Того самого дня Флоренс Фармборо, повернувшись зі звільнення, занотовує у щоденнику:

Ми так поспішали відновити роботу, що навіть посварилися через те, хто з нас першим заступить на чергування. У Анни був день народження, тож чергувати довелося мені. За моєї відсутності розгорнули нову операційну. Чиста, білена, затишна кімнатка. Я з гордістю оглядала її. Настала ніч, і я все дивувалася, що не можу заснути. Я сиділа і читала у світлі свічки, прислухаючись до звуків, що долинали ззовні, хоча й розуміла, що навряд чи надійдуть поранені, оскільки на фронті затишшя.

---

82

---

Різдво 1915 року Паоло Монеллі отримує бойове хрещення на горі Панаротта

Ось тепер час. Бойове хрещення. Опівночі вони на марші. Снігом тягнеться довгий ланцюг солдатів і нав'ючених мулів. Під час маршу Паоло Монеллі розмірковує про дві речі. Перше — дім. Друге — як він радий, що в майбутньому зможе розповісти про те, що переживає зараз. Холодно, в небі ані хмаринки, видніються бліді зірки. Сніг іскриться в світлі місяця. Тільки чується скрип кованих черевиків на льоду, деренчання порожніх похідних казанків, рідкісні лайки та коротка приглушена розмова. За шість годин вони дістаються до безлюдного, розореного австрійського села. Удень вони відпочинуть, а з настанням темряви раптово атакують австрійський дозор на горі Панаротта.

Паоло Монеллі народився в Фьорано-Моденесе, на півночі Італії. Спершу було вирішено, що він стане військовим, але замість цього він почав вивчати юриспруденцію в університеті Болоньї. Там виникла його пристрасть до письменництва, а також виявився інтерес до скелелазіння і зимових видів спорту. Під час навчання в університеті він написав низку статей на ці теми, опублікованих у місцевій щоденній газеті «Il Resto del Carlino». Коли в травні цього року Італія оголосила війну Австро-Угорщині, він, як і інші студенти, не вагаючись записався в добровольці. Для Монеллі цей учинок був більше ніж просто жест: як єдиний син у сім'ї, він мав законне право відмовитися від військової служби. Але він ретельно приховував цей факт. І як досвідчений скелелаз, зміг вступити до лав Alpini, альпійських стрільців, еліти італійської піхоти. У червні його відправили в Беллуно.

Однак в останній момент Монеллі охопили сумніви. Того ранку, коли він повинен був вирушити в дорогу, прокинувся від стуку у вікно і раптом відчув страх. Він згадував потім, що його стан був схожим на похмілля, коли засинаєш у п'яній, безтурботній ейфорії, а прокидаєшся з почуттям глухого, обтяженого думами каяття. (Дівчина, з якою він провів вечір, плакала, але він не сприйняв її сльози всерйоз.) У його голові промайнули похмурі картини страждань, що чекали на нього — великих і дрібніших. Тобто він анітрохи не сумнівався, що потрібно їхати, але не дуже розумів навіщо. «Хіба я відчуваю тягар свого дозвільного мирного життя і тому мене ваблять ризиковані пригоди в горах? Або просто не можу змиритися з думкою про те, що я не братиму участь у подіях, про які потім розкажуть інші? А можливо, це смиренна, щира любов до своєї країни змушує мене так охоче прийняти умови військового життя?» І він згадує, як холодно було, коли рано-вранці він усе-таки вирушив у дорогу.