Розділ «1915»

Воскресли ілюзії 1914 року — мрії про швидку перемогу[130]. Очікування повністю відповідали приготуванням і поставленій меті. Очікування ці теж були непомірними. Якщо Жоффр дотримає обіцянку, то війна можливо завершиться до Різдва!

Одним з тих, хто нетерпляче чекав на початок наступу, був Рене Арно. Його вражали приготування, їх масштаб і ґрунтовність, міць та кількість озброєння: пересування військ, побудовані укріплення і ходи, колосальні склади снарядів, скупчення легкої та важкої артилерії, численна кавалерія і звісно ж «нескінченний гул коричневих і жовтих літаків над нашими головами, — ці літаки не збити ворожими снарядами, чиї білі хмарки диму раптово розцвітали в небі, подібно до японських паперових квітів, кинутих у воду, і відразу ж супроводжувалися звуками приглушеного вибуху». Арно був переконаний у тому, що настав переломний момент. Він довіряє тому, що бачить на власні очі, довіряє обіцянкам Жоффра. У листі додому він пише:

Наші командири так переконливо обіцяють нам перемогу; що ми віримо: вони самі впевнені в своїй правоті. Адже якщо ми зазнаємо поразки, яке розчарування чекає всіх нас! Який удар буде завдано по бойовому духу всіх, хто борються!

До приготування належав також і розподіл нового типу захисту. Сталеві каски. Вони легкі, блакитного кольору (пасують до нової, блакитно-сірої форми), прикрашені нагорі невисоким гребенем, а спереду — чеканною металевою емблемою у вигляді палаючої гранати. Це нововведення було спершу у французькій армії. Як і багато іншого «нового» спорядження (сталеві щити в окопах, кийки з цвяхами в ударних підрозділах, заточені саперні лопатки, різноманітні типи ручних гранат), що нагадувало про минулі століття і підтверджувало істину: все надсучасне парадоксальним чином нагадує давно забуте старе. Каски були необхідні в окопах. Було відмічено, що саме поранення голови були більшістю всіх бойових поранень, що вони найчастіше призводили до смертельних наслідків[131]. І навіть якщо каски не захищали від збройового залпу, вони, принаймні, були надійним заслоном проти картечі. Арно зі своїми солдатами насилу сприймав ці нововведення серйозно, адже вони були такими… невійськовими. «Ми реготали, приміряючи їх, наче це карнавальний костюм».

Полк Арно знаходився в очікуванні на правому фланзі. Вони залягли в лісі. Попереду протікала мілка річечка. За нею тягнувся ще один ліс, Буа-де-Віль. Його утримували німці, але їх не було ані видно, ані чутно (зазвичай, поле бою пустує. На ньому немає жодної душі). І все ж саме ліс буде їхньою першочерговою метою, коли головний наступ виб'є німців з їхніх передових позицій. Тоді німецьку оборону на обох флангах буде прорвано, ворожі лінії «впадуть», а французи будуть «переслідувати ворога, що втікає, з підтримкою кавалерії» і так далі. Маса і тяжкість.

Вони спостерігали ураганний вогонь протягом чотирьох днів. Це було справді вражаюче видовище:

Наші 155-ки зі страшним гуркотом безперервно падали на околиці Буа-де-Віля. Сховавшись за пагорбом позаду нас, батарея вела обстріл своїми 75-ми з чотирьох гармат, так що повітря тремтіло, немов від ударів чотирьох дзвонів. Снаряди свистіли, пролітаючи над нашими головами, а потім, після короткої паузи, чулися різкі звуки, коли влучали в ціль. Ми вважали, що після такої зливи вогню ворожі позиції перетворяться просто на порох.

Цокає годинник. Наступ заплановано на 9:15. Арно вдивляється в пелену дощу, намагаючись розглянути те місце, де, як він знав, почнеться перша атака.

І ось почалося. Арно мало що бачить. Тільки «чорні плями, що повільно йдуть вперед ламаними лініями». Вони рухаються просто на німецькі окопи, укриті димом. Потім хмара диму поглинає атакуючих, і більше нічого не видно.

Незабаром поширюється чутка про значну перемогу, про прорив кавалерії. Усіх охоплює хвилювання. Але чому саме полк Арно не отримує наказу про напад? Він так і вичікує у своєму лісі. Що трапилося?

Через три дні, у вівторок 28 вересня, наступ захлинувся. Він обірвався на другій лінії ворожих позицій — стали в пригоді німецькі резерви. (Ще один доказ того, що солдати потягом пересуваються швидше, ніж солдати на марші.) Французи відвоювали близько трьох кілометрів землі ціною понад 145 тисяч убитих, поранених, зниклих безвісти і полонених. Полку Арно так і не довелося атакувати Буа-де-Віль.

---

71

---

Середа, 6 жовтня 1915 року Флоренс Фармборо залишає Мінськ, їй дошкуляє зубний біль

Знову неспокійно. Ночі дедалі довші, холодніші. Корінний зуб давно вже не давав спокою Флоренс Фармборо, але сьогодні пульсуючий біль дуже дошкуляв їй. Вона сидить у своєму возі, мовчки, зіщулившись, сховавши обличчя під вуаллю, що зазвичай захищає її від сонця і пилу.

Три дні тому вони залишили Мінськ: вулиці міста сповнені військовими у формі, а у вітринах магазинів — дорогі товари. Місто стало для неї справжнім одкровенням. Воно сяяло білим і рожевим — кольорами, що вони встигли забути, місяцями споглядаючи навколо самі лише відтінки коричневого: земля під ногами, дорога, військова форма. Соромлячись і пишаючись водночас, медсестри могли порівняти себе — в мішкуватих, потворною забарвлених сукнях, із загрубілими, почервонілими руками, стомленими обвітреними обличчями — з добре одягненими і нафарбованими світськими дамами Мінська. І тепер вони поїхали звідти, повернулися до знайомих залпів артилерійських знарядь, до гулу літаків у небі, залишивши позаду ще зелені поля, ліси, забарвлені в золото, багрянець і всі відтінки іржі.

Великий відступ росіян справді завершився. Воюючі сторони в очікуванні зими почали обкопуватися. І тепер військова частина Флоренс марширувала значно повільніше. За день довга колона возів, запряжених кіньми, додала кілометрів тридцять. Вони раділи, що більше не рятувалися втечею; вони знову сподівалися на краще.

На полях навколо них, у траншеях були помітні сліди відступу. Усюди валялися трупи свійської худоби: тварин узяли з собою, щоб вони не дісталися ворогові, але не всі витримали тривалого переходу. Вона бачила дохлих корів, поросят, овець.

Я згадала, як одного разу в перші місяці відступу побачила, як упав кінь. Гадаю, що, це сталося на жахливих піщаних дорогах у Молодіче. Чоловіки швидко звільнили тварину, яка тягла гармату, і залишили її лежати на узбіччі, не сказавши нічого з приводу того, що сталося. Проходячи повз, я бачила, як важко роздувалися боки коня, як він дивився на нас, як у його очах застиг той самий вираз, що і в людської істоти, залишеної страждати і вмирати на самоті.

І ось зупинка. Довга колона зупиняється. Вони наблизилися до місця, де дорога впиралася в поросле ялинками торфовище. Кілька возів з другої частини застрягли. Їх повільно витягли назад. На дорогу накидали ялинового гілля, щоб зробити її надійнішою.

Рух відновився, і Флоренс знову поринула у свою самотність, переймаючись лише через одне — пульсуючий зубний біль. Лише один раз вона підняла вуаль. Це сталося, коли вони в'їхали в зону страшного смороду. Навколо почулися обурені голоси. Виявилося, вони проїжджали повз купу з двох десятків трупів, більшість з них — коні, що лежали там кілька тижнів і труїли повітря.

Ніхто не знав, що буде. Згідно з останнім наказом, їм слід було приєднатися до 62-ї дивізії, яка знаходилася десь поблизу.