Розділ «Пролог»

Я отримав пластиковий браслет на руку, як у всіх пацієнтів, накинув на себе знайомий голубий лікарняний халат, пройшов повз медсестер, кожну з яких знав на ім’я, і нарешті опинився в кабінеті – тому самому, де бачив сотні пацієнтів за ці роки. Тут, у цьому кабінеті, я сідав поруч із хворими і розповідав про термінальні діагнози та складні операції; тут я вітав пацієнтів з одужанням і був свідком їхнього щастя, їхнього повернення до життя; тут я говорив людям про смерть. Тут я сидів у кріслах, мив руки під краном, писав на дошці інструкції, вносив зміни у розклад. І навіть, бувало, в моменти остаточного виснаження міг лягти на ліжко та заснути. Тепер я лежав тут і не спав.

Молода медсестра, якої я раніше не зустрічав, зазирнула в кабінет:

– Лікар скоро буде.

І на цих словах майбутнє, яке я собі намріяв і яке невдовзі мало справдитися, мета, вінець моїх багаторічних прагнень, – усе враз обірвалося.