Розділ «Пролог»

– Слухайте, ви не проти, якщо я поставлю десь свої торби і трохи відпочину?

Я мав надію, що кілька днів без операційної, добрий сон, відпочинок і розваги – словом, ковток нормального життя – принесуть мені полегшення і втамують біль. Але через якийсь день чи два стало ясно, що рятунку немає.

Я проспав сніданок, ледве причвалав до столу, подивився на тарілки, наповнені кассуле і крабовими ніжками, але так і не примусив себе з’їсти ні шматочка. Невдовзі я знову відчув страшну втому і бажання лягти в ліжко. Часом я пробував читати дітям, але частіше вони просто товклися довкола мене, стрибали і горлали («Дорогі дітки, розумієте, дядечко Пол хоче відпочити. Може, ви знайдете інше місце для забав?»). А я згадував літній табір п’ятнадцять років тому, і себе, вожатого, на березі озера в Північній Каліфорнії, і купу радісних дітей, які використовували мене як природну перешкоду в командній тереновій грі «Перехопи прапор», а я тимчасом читав книжку під назвою «Смерть і філософія». Мене завжди смішить оця абсурдність моменту: двадцятирічний юнак на розкішному тлі дерев, озера, гір, пташиного щебету і щасливого вереску чотирирічних малят, занурений в маленьку чорну книжку про смерть. І тільки тепер, тільки цієї миті я вловив паралелі: замість озера Тахо – річка Гудзон, замість чужих дітей – діти моїх друзів, замість книжки про смерть, яка відтинала мене від вирування життя навколо – моє власне тіло, в якому чаїться смерть.

На третю ніч я сказав Майкові, господареві дому, що хочу скоротити відвідини і вже завтра поїду додому.

– У тебе якийсь нездоровий вигляд, – зауважив він. – З тобою все гаразд?

– Давай візьмемо по чарці, посидимо, як колись, – запропонував я.

Ми сіли біля каміна, і я зізнався:

– Майку, здається, у мене рак. І звідси мій нездоровий вигляд.

Тоді вперше я промовив це слово вголос.

– Ти певен, що мені не варто сприймати це як специфічний лікарський жарт?

– Певен, – ствердив я.

Запала тиша.

– Вибач, я не знаю, що сказати… – промовив він після тривалої паузи.

– Бачиш, по-перше, мушу зізнатися, я ще не знаю точно, чи це рак. Це лише моя думка, бо дуже багато симптомів вказують на це. Тому завтра я поїду додому і розберуся з цим. Хотілось би сподіватися, що я помиляюся.

Майк запропонував заопікуватись моїм багажем і надіслати його поштою, щоб я з ним зараз не носився. Рано-вранці він відпровадив мене в аеропорт, і через шість годин я вже приземлився в Сан-Франциско. Щойно я зійшов з трапа, як задзвонив телефон. Це була моя лікарка з результатами рентгенівського дослідження: зображення моїх легенів на знімку було нечітке, розпливчасте, ніби діафрагму камери занадто довго тримали відкритою. Лікарка сказала, що не знає, що це може означати. Проте насправді вона, мабуть, знала.

Принаймні я – знав.

Люсі забрала мене з аеропорту, але я нічого не казав – чекав, поки ми опинимось вдома. Ми сіли на дивані, і тут я все їй виклав – тепер вона теж знала. Вона схилила голову мені на плече, і прірва між нами зникла.

– Ти потрібна мені, – прошепотів я.

– Я тебе ніколи не покину, – відповіла вона.

Ми потелефонували близькому товаришеві, нейрохірургові з нашої лікарні, і попросили його мене оглянути.