Розділ «I НА ПОНТІЙСЬКОМУ КОРДОНІ»

Зміна геополітичних амбіцій київських князів, від Ярослава Мудрого до Андрія Боголюбського, відображає звуження князівських політичних інтересів: від об’єднаної держави, яку ми називаємо Київська Русь, спочатку до низки князівств, що об’єднувалися терміном «Руська земля», і врешті-решт, до периферійних князівств, які стали у XII та на початку XIII століть досить сильними, щоб конкурувати з Києвом. Деякі історики вбачають у цих князівських утвореннях витоки сучасних східнослов’янських держав. Володимиро-Суздальське князівство стало провісником ранньомодерної Московії і згодом сучасної Росії. Білоруські історики ведуть походження своєї держави від Полоцького князівства. А українські історики вивчають Галицько-Волинське князівство, шукаючи за пунктирною лінією українського державотворення. Але всі ці утворення та ідентичності в кінцевому підсумку беруть початок у Києві, що дає українцям одну, але важливу перевагу: вони можуть вивчати витоки власної ідентичності та держави, не залишаючи меж своєї столиці.

Розділ 6

PAX MONGOLICA

Київська Русь, держава із загалом невизначеною датою народження, має чітко визначену дату смерті. Це сталося у грудні 1240 року, коли монголи — інша хвиля завойовників з євразійських степів — захопила Київ.

У багатьох відношеннях монгольська навала на Русь знову зробила степ панівною силою у політиці, економіці та певною мірою культурі регіону. Вона поклала край незалежності заснованих у лісовій зоні держав та спільнот, об’єднаних на певний час у межах Київської Русі, і порушила їхні зв’язки з чорноморським узбережжям, а через нього з середземноморським світом. Монголи повернули стрілки історичного годинника назад — у часи хозарів, гунів, сарматів, скіфів, коли степові спільноти контролювали внутрішні райони та отримували зиск із торгових шляхів, що вели до чорноморських портів. Але монголи були грізнішою військовою силою, ніж їхні попередники, яким вдавалося опанувати в найкращому випадку західну частину євразійського степу зазвичай від басейну Волги на сході до гирла Дунаю на заході. Монголи, принаймні спочатку, контролювали весь цей степ, від Амуру та монгольських степів на сході до гирла Дунаю та угорських рівнин на заході. Вони заснували Pax Mongolica[11] (монгольський світ) — конгломерат залежних та напівзалежних територій під владою монголів, де руські землі стали периферійною, але важливою частиною.

Поява монголів зруйнувала ілюзію політичної єдності Київської держави і поклала край справжній церковній єдності руських земель. Монголи визнали два головних центри княжіння на Русі: Володимиро-Суздальське князівство в сучасній Росії та Галицько-Волинське в сучасній Західній Україні. Константинополь наслідував цей приклад, розділивши Руську митрополію на дві частини. Політичну та церковну єдність Руської землі з центром у Києві було порушено. Галицькі та володимирські князі віднині займалися будівництвом власних «Руських земель» на своїх територіях. Хоча вони й претендували на одну й ту саму назву «Русь», два князівства рухалися в дуже різних геополітичних напрямках. Обидва вели родовід своїх династій від Києва, який також слугував для них первісним джерелом руського права, літературної мови, релігійних та культурних традицій. Обидва опинилися під чужоземним монгольським контролем. Але природа їхньої залежності від монголів була різною.

На землях, що нині належать до Росії і керувалися з Володимира, монгольська присутність тривала до кінця XV століття і зрештою увійшла в історію як «татарське ярмо», назване так за ім’ям тюркомовних племен, які були частиною монгольських військ і залишалися у регіоні після того, як його покинули не дуже численні монголи. Погляд на монгольське правління як на надзвичайно довге й деспотичне панування варварів є відмінною рисою традиційної російської історіографії й продовжує впливати на інтерпретацію цього періоду східноєвропейської історії в цілому. Однак у XX столітті прихильники євразійської школи російських істориків взяли під сумнів це негативне ставлення до монгольського правління, підкреслюючи його позитивні впливи на Росію. Характер присутності монголів на території України вносить додаткові корективи до традиційного засудження «татарського ярма». В Україні, керованій галицькими та волинськими князями, монголи були менш впливовим фактором, ніж у Росії. До того ж їхнє панування було коротшим — по суті, тривало до середини XIV століття. Ця різниця матиме глибокий вплив на долі двох земель і народів, які їх населяли.

Стрімкий рух монголів до всесвітньої слави почався в степах сучасної Монголії 1206 року, коли Темучин, місцевий племінний вождь та воєначальник, об’єднав ряд племінних союзів і прийняв титул хана всіх монголів. Чингісхан, як стали називати Темучина після його смерті, провів перші десять років свого правління здебільшого у війнах із Китаєм, чиї землі першими увійшли до його імперії, що стрімко розширювалася. Наступним великим здобутком стала Центральна Азія, що лежала на захід від Китаю, на Великому шовковому шляху. До 1220 року до рук монголів потрапили Бухара, Самарканд і Кабул. Наступними стали половці та волзькі булгари, які були розбиті (разом із деякими руськими князями) близько 1223 року. Тоді ж монголи вторгайся до Криму й захопили фортецю Судак, один із ключових торгових центрів на Великому шовковому шляху, що був тоді під владою половців.

Перед своєю смертю 1227 року Чингісхан поділив своє царство між синами та онуками. Західні землі, що включали тоді Центральну Азію та степи на схід від Волги, відійшли до двох його онуків. Один із них, хан Батий, був незадоволений своєю спадщиною і посунув межі свого царства далі на захід. Цей наступ став відомий як монгольська навала на Європу. 1237 року монголи оточили і взяли Рязань на східному кордоні Володимиро-Суздальського князівства. Володимир, столиця князівства, впав на початку лютого 1238 року. Коли захисники міста зайняли останню позицію в Успенському соборі, збудованому Андрієм Боголюбським, монголи підпалили його. Міста, які захищалися найбільш запекло, знищувалися повністю. Так було у випадку з Козельськом, що впав після семитижневої облоги. Руські князі, як могли, опиралися монгольській навалі, однак, розрізнені та дезорганізовані, вони не мали чого протиставити високомобільній та злагодженій монгольській кінноті.

Коли монголи досягли Києва в листопаді 1240 року, їхнє величезне військо справило неймовірне враження на захисників міста. «І не було чути [нічого] од звуків скрипу возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами», — згадує літописець. Коли кияни відмовилися здатися, Батий привіз катапульти, щоб зруйнувати міські мури, побудовані з каменю та колод за часів Ярослава Мудрого. Городяни кинулися до Десятинної церкви — першого кам’яного храму, збудованого Володимиром Великим на честь його хрещення. Але вага людей та їхнього майна виявилася заважкою для стін, що впали, поховавши втікачів під уламками. Софійський собор вижив, але, як і інші церкви, був пограбований — здобиччю загарбників стали його цінні ікони та посуд. Переможці розграбували місто; жменька мешканців, яким пощастило вижити, тремтіла від страху в руїнах колись величної столиці, чиї правителі прагнули змагатися з Константинополем. Джованні да Плано Карпіні, посол папи римського Інокентія IV, який проїздив через Київ у лютому 1246 року дорогою до монгольського хана, залишив такий опис наслідків монгольської навали на Київщині: «Коли ми проїздили цією землею, то йшли крізь численні кістки та черепи мертвих людей, що лежали на землі».

Київ зазнав майже смертельного удару від нападу монголів і протягом багатьох століть не міг відновити своє колишнє значення та процвітання. Але населення Київської та Переяславської земель не залишило регіон і не переселялося масово до басейну Волги та Оки, як припускали деякі російські історики в XIX столітті. Навіть якщо мешканцям Київської землі й доводилося тікати зі степових окраїн, вони мали масу можливостей знайти безпечний притулок у лісах Північної України, уздовж річок Прип’ять та Десна. Не випадково найстаріші українські діалекти поширені в лісах Прип’яті та передгір’ях Карпат — територіях, захищених від нападу кочовиків лісами, болотами та гористим рельєфом.

На той момент, коли Київ упав під натиском монголів, він уже не правив над усіма руськими землями, а сам був під владою «провінціалів». Обороною міста керував воєвода Дмитро, який служив князю Данилу, правителеві Галичини й Волині. Князь Данило взяв столицю Русі під свій захист у попередньому році за домовленістю з київським князем Михайлом, який утік з міста після того, як спочатку чинив опір монголам, але втратив свою головну цитадель — місто Чернігів — і зрештою волю до боротьби.

Данило Галицький був новою зіркою руської політики. Як і Чингісхан, він був сиротою в дитинстві. Йому було 4 роки, коли 1205 року його батько Роман, якого літописець називав «самодержцем Русі», загинув у битві з поляками. За кілька років до того Роман, чия вотчина спочатку включала Волинське князівство, зміг узяти під контроль сусіднє Галицьке князівство, ставши правителем усіх руських земель на захід від Києва. Данило та його молодший брат Василько успадкували титул свого батька, але не владу. Їм довелося боротися з суперниками — руськими князями, а також бунтівним галицьким боярством, а потім із поляками та угорцями. Лише 1238 року, у рік навали монголів на північно-східну Русь, Данило нарешті відновив контроль над Галичиною та Волинню і поставив у Києві свого воєводу.

Монгольська навала стала для Данила випробуванням його якостей полководця та правителя. Що ще більш важливо, він показав свій талант дипломата. Коли монгольський воєначальник зажадав, щоб Данило передав свою столицю Галич монголам, той поїхав до Батия, у його столицю Сарай на Волзі. Візити такого роду вже здійснювали інші руські князі, щоб присягнути на вірність монголам і отримати ханський ярлик — письмовий дозвіл на умовне право керувати своїми князівствами. «Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» — спитав хан Данила, як стверджує літописець. «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю», — відповів Данило, демонструючи ханові повагу та покору.

Критично ставлячись до самої ідеї присяги руських кня-зів-християн монгольським ханам-язичникам, літописець описав три моделі їхньої поведінки стосовно монголів. Чернігівський князь Михайло був прикладом першої, яка викликала в літописця найбільше схвалення. Оскільки він нібито відмовився на вимогу Батия вклонитися кущу (і таким чином піти на компроміс зі своєю християнською релігією), його вбили за наказом хана. Володимиро-суздальський князь Ярослав представляв другу модель: віровідступництво. Він нібито погодився вклонитися кущеві й тим самим заслужив осуд літописця. Данило обрав третю модель, яка не являла собою ані повної відмови, ані цілковитої покори монгольській владі. За словами літописця, який співчував Данилу, князь не став на коліна перед кущем, щоб не зганьбити свою християнську віру, але випив кумис, що означало прийняття ним світської влади хана.

Насправді, монголи ніколи не просили руських князів зрікатися християнської віри і в цілому виявляли максимальну терпимість до православної церкви. Але виокремлення літописцем трьох моделей поведінки відображає дуже реальні градації готовності руських князів до співпраці з монголами чи до опору їм. Князь Михайло, якого дійсно вбили за наказом Батия, відмовився здаватися монголам 1239 року й навіть убив послів від хана. Ярослав Володимирський, навпаки, був першим із руських князів, хто присягнув на вірність монголам, за що отримав титул великого князя Русі та право призначити до Києва свого воєводу. Він залишався вірним монголам до самої смерті 1246 року, так само робив і його син Олександр Невський, якого Російська православна церква пізніше визнала святим за його роль у відбитті нападів західних агресорів — шведів та тевтонських рицарів. Данило взяв інший курс: присягнувши на вірність Батию, він не збирався надто довго дотримуватися цієї присяги.

Данило отримав ярлик Батия на Галичину та Волинь в обмін на обіцянку платити данину та брати участь у монгольських воєнних кампаніях у регіоні. Монгольський сюзеренітет захищав його від претензій на його територію не лише з боку князів-суперників, а й агресивних західних та північних сусідів. Данило скористався новою атмосферою політичної стабільності, щоб почати економічне відродження своєї держави. Вона була менш спустошеною, ніж інші частини України, і служила притулком для втікачів із земель, що лежали ближче до степу, де монголи здійснювали безпосереднє управління. Якщо вірити руським літописцям, економічні можливості галицьких та волинських міст під протекцією Данила приваблювали багатьох біженців з решти України.

Данило переніс свою столицю далі від степу до новоствореного міста Холм (нині Хелм у Польщі). Він прагнув перетворити його на великий економічний центр. «Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів, — повідомляє літописець. — Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села». Холм не був єдиним об’єктом Данилової уваги. Він також засновував нові міста — такі як Львів, майбутню столицю регіону, що вперше згадується 1256 року й названий на честь Данилового сина Лева, — і укріплював старі.

За правління Данила та його наступників Галицько-Волинське князівство зосередило у своїх кордонах більшість заселених на той час українських земель. Його підвищення було пов’язане з політичними, економічними та культурними процесами, що послабили владу Києва та сприяли появі прикордонних князівств. Монгольська навала сприяла цьому зростанню. Деякі історики стверджували, що послужливість монголам була найкращим виходом для руських князів, якщо ті дбали про благополуччя своїх підданих. Монгольське панування, аргументують вони, принесло стабільність та торгівлю у регіон. Щоправда, зруйнованому Києву знадобилися століття для відновлення. Та це було радше пов’язано з переміщенням торгових шляхів із Дніпра на Дон та Волгу на сході та Дністер на заході, ніж з обсягами руйнувань.

Так само далеко не руйнівним було захоплення Криму монголами. Усупереч популярному переконанню, що базується на ранній історіографії, монголи не привели на півострів кримських татар. Вони лише сприяли його поглинанню тюрками (кипчаками), що почалося задовго до монгольської навали. Фортеця Судак, узята монголами в 1220-ті роки, з часом поступилася роллю головного центру торгівлі Феодосії або Кафі — спершу під генуезьким, а потім венеційським правлінням. Крим залишався комерційним центром регіону, пов’язуючи Євразійський степ із Середземномор’ям під час монгольського панування.