Розділ «I НА ПОНТІЙСЬКОМУ КОРДОНІ»

Той факт, що човни та лазні є важливими елементами скандинавської культури, викриває скандинавське походження цієї легенди. До руського в розумінні скандинавського поховального обряду входило спалювання померлого в човні. Водночас ця історія містить натяк на слабкість влади вікінгів у Києві. Перед тим як спалити Мала живцем, Ольга, здається, переконалася, чи будуть кияни на її боці. За її порадою, Мал та його оточення відмовилися їхати або йти до замку, натомість зажадали, аби місцеві мешканці понесли їх у човні, що обурило киян. Згідно з літописом, вони скаржилися: «Рабство — то наша доля». Отже, ще до того, як вступити в бій із древлянським військом, Ольга застосувала обман, щоб знищити три групи їхніх лідерів. І навіть після цього, не маючи змоги перемогти залишки племінної армії та захопити її твердиню, вона спалила її, укотре вдавшись до хитрощів, що було б зовсім не обов’язковим, якби вікінги мали беззаперечну підтримку в Києві.

Син княгині Ольги Святослав — перший київський правитель, чий опис зовнішності зберігся до наших днів (київський літописець пише, що Ольга була не лише розумною, а й гарною, та опис її зовнішності до нас не дійшов). Лев Диякон, візантійський літописець, який, судячи з усього, зустрічав Святослава, залишив нам опис руського князя, який перебрав владу з рук матері на початку 960-х років. Як свідчить Лев, Святослав був широкоплечим чоловіком середнього зросту. Він голив бороду, але мав густі вуса. Його голова також була поголеною, лише одне пасмо волосся залишене незайманим — на знак його шляхетного походження. Князь мав блакитні очі й короткий широкий ніс, був вдягнений у простий білий одяг. Золота сережка, прикрашена рубіном і двома перлинами, була єдиним знаком його високого статусу. Зустріч відбулася у липні 971 року, коли Лев супроводжував свого імператора Іоанна Цимісхія у військовому поході до Болгарії.

Зустріч Святослава з імператором була скоріше найнижчою точкою, ніж вершиною у його військовій кар’єрі, що почалася з війни проти древлян, яку вела його мати Ольга. Коли вона нарешті кинула своє військо проти бунтівного племені, Святославу випала честь почати бій. «І коли зійшлися обидва війська докупи, — повідомляє літописець, — кинув списом Святослав на древлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: “Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”». Святослав виріс воїном, який ділив з дружиною усі труднощі військового життя і використовував у походах сідло від коня замість подушки. Лев Диякон побачив, як він веслував разом із дружиною, відрізняючись від решти лише чистішим одягом.

За своє коротке княжіння (він почав правити самостійно десь на початку 960-х років і загинув у битві 972 року, імовірно досягши лише 30-річного віку) Святослав здійснив низку успішних воєнних кампаній. На думку деяких учених, у другій половині X століття русичі-варяги перейшли здебільшого від торгівлі до війни, щоб компенсувати втрати, яких вони зазнали, коли копальні Центральної Азії, вичерпані після десятиліть експлуатації, перестали виробляти срібло і східноєвропейська торгівля, підживлювана центральноазійськими срібними монетами, пішла на спад. У першій зі своїх військових кампаній Святослав підкорив останні слов’янські племена, які ще залишалися під владою хозарів. Це були в’ятичі, які жили в басейні Оки, на землях, що зараз є околицями Москви. Виконавши це завдання, Святослав рушив на самих хозар. Під час низки походів він захопив Саркел, хозарську фортецю на Дону, і перетворив її на форпост Русі, потім пограбував Ітіль, столицю Хозарського каганату на Волзі, і переміг волзьких болгар, які були васалами хозарів. Каганату більше не існувало. Змагання між хозарами та вікінгами за прихильність слов’янських племен завершилося. Тепер усі вони визнали владу Києва.

Але Святослав не гаяв часу в столиці. Власне, він захотів перенести її на Дунай. Ця ідея спала йому на думку під час балканської кампанії, яку він розпочав проти Візантії наприкінці 960-х років. Літописець повідомляє, що Святослав хотів перенести столицю на Дунай, бо більшість товарів, що йшли з його володінь, перевозилися цією річкою. Швидше за все, для нього це було не просто захоплення нових земель — він мав на меті встановити контроль над одним із головних торгових шляхів того часу. Двоє його попередників, Гельґі (Олег) та Інгвар (Ігор), домоглися пільг для руських купців, які торгували на багатих візантійських ринках. Легенда розповідає, що Гельґі навіть вдалося прибити свій щит на воротах Константинополя. Він не взяв місто, але нібито отримав цінні поступки в торгівлі від імператора.

Святослав став воювати на Балканах на боці візантійців, які заплатили йому, щоб він напав на їхніх ворогів, балканських болгар. Київський князь знищив болгарську армію та захопив чималу частину їхньої країни. Візантійці вважали, що він має віддати цю територію їм, але він відмовився. Тоді вони підкупили печенігів, нове кочове плем’я у понтійських степах, щоб ті напали на Київ. Святославу довелося повертатися додому, щоб розібратися з печенігами, але 969 року він уже знову був у Болгарії. Наступного року він обложив візантійське місто Адріанополь (сучасне Едірне), менш ніж за 250 км від Константинополя. Двір охопила паніка, й імператор Іоанн Цимісхій відправив одного з найкращих полководців зняти облогу. Імператор особисто здійснив марш до Болгарії й оточив усе, що залишилося від війська Святослава. Святослав змушений був почати переговори.

Лев Диякон був свідком першої та останньої зустрічі Святослава з Іоанном Цимісхієм. В обмін на обіцянку не вести війн проти імперії та відмовитися від претензій на південну частину Криму імператор пообіцяв Святославу та його людям безпечний прохід додому. Це був останній Святославів похід. Він загинув на зворотному шляху до Києва, коли він та його військо висаджувалися на берег біля дніпровських порогів, 80-кілометрової шеренги скель, що нині знаходиться під водою, але була головною перешкодою для навігації до спорудження Дніпровської греблі на початку 1930-х років. У мандрівників не було іншого виходу, як переправляти судна волоком в обхід. «Коли руси зі своїми кораблями підходять до цих загат на річці й не можуть пройти далі, доки не витягнуть судна на берег і не перенесуть їх на плечах, тоді люди з цього племені печенігів нападають на них, і оскільки вони не можуть робити дві речі одночасно, то вони легко розбивають їх наголову», — писав Костянтин VII Багрянородний менш ніж за чверть століття до смерті Святослава.

Печенізький вождь нібито зробив чашу для пиття з його черепа. Ходили чутки, що за цим нападом стояв Іоанн Цимісхій, який попередив печенігів. Та смерть Святослава на степовому березі Дніпра стала ознакою проблеми, яку не змогли вирішити ні він, ні його попередники. Незважаючи на великі сили, зосереджені в Києві та широких лісах на північ від міста, вікінги виявилися неспроможними не те що встановити повний контроль над степами, а навіть безпечно пересуватися ними. Це не дозволило київським правителям захопити Північне Причорномор’я і повного мірою скористатися тими можливостями, що їх давав середземноморський світ. Розгрому хозар виявилося недостатньо, щоб відкрити шлях до моря.

Історики називають Святослава «останнім вікінгом». Справді, його військові експедиції та ідея покинути Київ і перемістити столицю, щоб контролювати торгівлю між Візантією та містами Центральної Європи, свідчать про те, що він був мало зацікавлений в управлінні царством, яке збудували його попередники та яке було розширене за рахунок його власних військових зусиль. Смерть Святослава стала кінцем доби вікінгів в Україні. Хоча вікінгські дружини ще відіграватимуть важливу роль у київській історії, наступники Святослава намагатимуться знизити залежність від іноземних вояків. Вони зосередяться на управлінні державою, яка їм дісталася, а не на захопленні нових територій та пошуку нових столиць.

Розділ 4

ПІВНІЧНА ВІЗАНТІЯ

Уже з перших повідомлень про руських князів з берегів Дніпра ми чуємо про їхній потяг до Візантійської імперії. Те, що привертало увагу гунів та готів до Риму, вабило до Константинополя і вікінгів — торгівців та вояків: матеріальні багатства, а з ними влада й престиж. Руські вікінги ніколи не мали наміру повалити Візантію, але намагалися просунутися якомога ближче до імперії та її столиці, організовуючи численні походи на Константинополь.

Загибель Святослава 972 року завершила важливий період в історії Русі та її відносинах із могутнім південним сусідом. Для двох наступних поколінь київських правителів зближення з Константинополем було не менш бажаним, ніж для Святослава. Але його наступники цікавилися не лише грішми та торгівлею, а й владою, престижем і високою культурою, якою володіла Візантія. Замість завоювати Константинополь на Босфорі, як це намагалися зробити їхні попередники, вони вирішили відтворити його на Дніпрі. Цей поворот у відносинах Русі з візантійськими греками та нові сподівання київських князів вийшли на перший план під час правління сина Святослава Володимира та його онука Ярослава. Ці двоє керували Київською імперією більш ніж півстоліття, і їм часто приписують її перетворення на справжню середньовічну державу — з більш-менш окресленою територією, системою управління і, не в останню чергу, ідеологією. Остання здебільшого прийшла з Візантії.

Як київський князь син Святослава Володимир був менш войовничим та амбітним, ніж його батько, але, як виявилося, успішнішим у досягненні своїх цілей. Йому було п’ятнадцять років, коли помер його батько, у нього було троє братів, які теж прагнули трону, але нова хвиля прийшлих скандинавів полегшила йому шлях до влади. Перед тим як боротися за київський престол з одним зі своїх братів, Володимир прожив понад п’ять років як біженець у Скандинавії, на прабатьківщині свого клану. Він повернувся на Русь із новим військом вікінгів. Київський літописець розповідає, що після того, як Володимир узяв Київ, його вояки попросили платні. Він пообіцяв розрахуватися даниною з місцевих племен, однак виявився неспроможним її доправити. Замість цього він призначив командирів вікінгів намісниками фортець, побудованих на кордоні зі степом, дозволивши решті вояків вирушити в похід на Візантію. Він також наказав своїм людям не пускати цю армію в міста й запобігти її поверненню.

Підрозділи вікінгів залишалися важливою частиною армії Володимира після його вступу на престол, але розповідь у «Повісті минулих літ» висвітлює серйозну напругу між ним та дружинниками, що була характерною ознакою його правління. Це «друге пришестя» вікінгів дуже відрізнялося від першого. Тепер вони прийшли не як торговці чи правителі, проте як найманці на службі у правителя, який був вікінгом за походженням, але передусім був відданий власному князівству. Володимир не мріяв перенести столицю на Дунай. Він задовольнявся тими можливостями, що мав на Дніпрі. Зрештою, Володимир позбудеться не лише величезного впливу князівської дружини, а й племінних еліт. Він протидіяв місцевим князькам, призначаючи своїх синів та членів родини управляти різними частинами імперії, заклавши передумови для появи майбутніх князівств під зверхністю Києва.

Так закінчувалася епоха вікінгів на Русі — на землі, названій на їхню честь. Ця зміна відображена й на сторінках «Повісті». Її автори зазвичай описували князівську дружину як таку, що складалася з вікінгів-варягів, місцевих слов’ян та угро-фінів. Перші дві групи часто об’єднувалися під назвою «Русь», але з часом ця назва стала застосуватися до князівської дружини взагалі, потім до його підданих в усіх верствах суспільства і, нарешті, до землі, якою він керував. Терміни «руський» та «слов’янський» стали взаємозамінними протягом X–XI століть. Таке враження складається не тільки від «Повісті минулих літ», а й від візантійських повідомлень цього часу.

Володимир посів батьківський престол 980 року. Перші десять років свого правління він провів у війнах, роблячи все, щоб держава, створена його предками, залишилася цілісною. Ідучи шляхом Святослава, він знову розбив хозарів і волзьких болгар, підтвердив свою владу над в’ятичами в басейні Оки й рушив на захід до Карпат, захопивши низку фортець у поляків, у тому числі Перемишль на нинішньому польсько-українському кордоні. Однак найбільших клопотів йому завдавав південний кордон, де руські поселення потерпали від постійних нападів печенігів та інших кочових племен. Володимир зміцнив захист кордонів, побудувавши укріплення вздовж місцевих річок, зокрема Сули та Трубежа. Він населив ці території військовополоненими та підданими з інших частин держави. Русь, народжена у завоюваннях, тепер домагалася стабільності, захищаючи свої кордони замість того, щоб атакувати кордони інших держав.

Відносини Києва з Візантією за часів Володимира також зазнали змін. Якщо його предок на київському престолі, Гельґі-Олег, нібито посилав війська проти Візантії для здобуття торговельних пільг, а Святослав робив те саме, щоб захопити нові землі на Балканах, то Володимир навесні 989 року вторгся до Криму в гонитві за шлюбом, якщо не за коханням. Він обложив візантійське місто Херсонес, вимагаючи руки сестри імператора Василія II. За кілька років до того імператор попросив Володимира про військову допомогу, пообіцявши взамін руку своєї сестри Анни. Володимир відправив війська на допомогу імператору. Але Василій не поспішав виконувати свою обіцянку. Отримавши такого ляпаса, Володимир не став покірно підставляти іншу щоку, натомість напав на імперію. Його тактика спрацювала. Стурбований звісткою про падіння Херсонеса, Василій відправив свою сестру Анну до Криму. Вона прибула з почтом, до складу якого входило кілька християнських духовних осіб.

Володимирове прохання про шлюб було виконане в обмін на гарантії, що варварський вождь (так сприймали правителя Києва в Константинополі) прийме християнство. Володимир пішов далі. Його хрещення започаткує процес християнізації Київської Русі й відкриє нову сторінку в історії регіону. Щойно весільна церемонія перебралася до Києва, Володимир прибрав пантеон язичницьких богів (у тому числі й наймогутнішого з них — бога грому Перуна) з пагорба на Дніпрі й відправив християнських священнослужителів хрестити населення Києва. Так почалося хрещення Русі — довгий та складний процес, що розтягнеться не на одне століття.

Наше головне джерело з історії хрещення Русі — київський літописець — пише, що уваги Володимира домагалися мусульмани-булгари, юдеї-хозари, християни-німці (представники Папи Римського) та грецький учений, який говорив від імені візантійського християнства — релігії, яку обрав Володимир. Історія про вибір віри, розказана в «Повісті минулих літ», звичайно ж, багато в чому наївна. Але вона відображає реальні альтернативи, з якими зіткнувся київський правитель і серед яких йому дійсно довелося вибирати. Володимир обрав релігію найсильнішої держави регіону, де імператор був не менш важливою (а фактично більш важливою) духовною особою, ніж патріарх. Обравши християнство, він отримав престижний шлюб з представницею імператорської родини, що швидко підняло статус його династії та держави. Він узяв собі те саме ім’я, що й імператор — Василь, засвідчивши цим, що у Візантії він знайшов політичну та релігійну модель, яку наслідуватиме в себе вдома. Покоління по тому київські інтелектуали, зокрема митрополит Іларіон, порівнюватимуть його з імператором Костянтином, а хрещення Русі з проголошенням християнства офіційною релігією Римської імперії.