Розділ «Частина перша»

— Не можу.

— А мертвого воскресити?

Я замислився.

— Ну, скажи, можеш? — наполягав Гахар.

Я не люблю брехати, навіть коли брехня, як говорив Мехмед-ага, краща за правду. Мені не хотілось дурити цього хорошого старика, тим більше, що таку брехню можна легко викрити: хтось умре, і, чого доброго, Гахар прийде по мене. Я пояснив йому, наскільки мені дозволяло знання мови, що мертвого воскресити неможливо, а от коли хтось захворіє, то вилікувати його я можу, звичайно, якщо хвороба виліковна.

— А в тебе є кобрай проти кадіті?

Я кивнув головою:

– Є.

Старик, певно, подумав, що я не зрозумів його, і почав пояснювати знову, що «кадіті» — це зміїна отрута, що на острові багато кобр і від їхніх укусів умирає чимало людей. І знову запитав мене, чи справді я можу врятувати укушеного коброю.

— Можу, Гахаре, можу. Невже не віриш?

— Вірю, — кивнув старик. — Пакегі завжди говорить правду.

Відтоді я почав носити мри собі ампули з протизміїною вакциною, придбані містером Смітом в Александрії.

Одного разу, знайшовши мене в малій затоці, Гахар схвильовано сказав:

— О Андо! Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилось, Гахаре?

— Амбо гуна! Амбо вмирає!

— Хто такий Амбо!

— Син тани Боамбо! Боамбо!

Я не забув його ім'я. Воно нагадувало мені той день, коли ми вперше після катастрофи потрапили на Тамбукту. Тоді ми ще не знали, що на цьому острові немає «білих господарів», і сміливо попрямували до селища. Боамбо — так звали того велетня з орлиним владним поглядом, підперезаного трьома поясами, того самого, що наказав спочатку зачинити нас в хатині, а потім щотижня визначав, кого кидати в океан. Відтоді ми з ним не стрічались. Якось я запитав у Гахара, чому не приходить до затоки тана Боамбо, мовляв, я маю для нього подарунки. Старик на це відповів:

— Тана Баомбо — каліман біля. Вождь Баомбо — велика людина.