Розділ «Частина перша»

— Хоча б те, що вона є прабабкою свійської курки; кілька тисяч років до нашої ери її було приручено в Індії і звідти розвезено по всьому світу…

— А хто ж її привіз сюди, якщо ми тут перші білі люди? — запитав Сміт. — Може, скажете, матроси Магеллана?

— Не думаю. Матроси Магеллана навряд чи займались розведенням птиці. Я вважаю, що банківська курочка, як і всі інші тварини, живе на цьому острові ще з тих часів, коли Тамбукту мав зв'язок з Африкою та Індією.

— З Африкою та Індією? — лупнув очима Сміт. — Хіба Африка колись була з'єднана з Азією?

— Так, — кивнув я головою. — І не тільки з Азією, а й з Америкою. Але протягом багатьох мільйонів років вода зробила своє: хвилі поступово зруйнували частину суші, а частина осіла на дно океану. Вам ніколи не доводилось чути про Атлантиду?

— Доводилось, — невпевнено промовив Сміт, — але вже не пам'ятаю, що саме.

— Атлантида займала велику площу в Атлантичному океані: від дванадцятого до сорокового градуса північної широти. Стародавній філософ Платон пише, що цю велику землю населяв войовничий і хоробрий народ — атланти, які ворогували з древніми еллінами, а їхня влада поширювалась аж до Єгипту. Але якось над Атлантидою нависло лихо: страшенний землетрус і небачена повінь за один день і одну ніч стерли цей материк з лиця землі. Тільки найвищі вершини гір і досі здіймаються над океаном. Це теперішні Азорські й Каролінські острови, Мадейра і Зелений мис. Деякі вчені як, наприклад, Ориген, Порфір, Ямблік, Гумбольд та інші заперечують існування Атлантиди, але такі, як Пліній, Атлан, Енгель, Турнафор та Бюффон визнають її. І коли Платон та інші мають рацію, доведеться погодитись, що колишня Атлантида справді зв'язувала Африку з Америкою. Дехто з учених вважає, що така сама суша сполучала Південну Африку з Індією і теж потонула, як і Атлантида. Можливо, наш острів і є залишком цієї суші.

— Ми з вами далеко забрели, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Від якоїсь курочки аж до затонулого материка. Те, що ви розповіли про Атлантиду, — казка чи наукова теорія?

— Наукова гіпотеза, сер.

— В науку я вірю, — заявив Сміт, — а в «наукові» гіпотези — ні. А що це за птах?

— Це гамрай, з родини птахів-носорогів, — відповів я. — Бачите, який у нього дзьоб? Одним ударом у голову може вбити людину.

— Небезпечний птах! — вигукнув капітан. — А чим він живиться? Сподіваюсь, не людським м'ясом?

— Звичайно, ні. Він не дуже вередливий. Живиться плодами та дрібними тваринами. Але знаєте, що в ньому найцікавіше? Це те, що він схожий на середньовічних феодалів, які тримали своїх дружин за кріпосними мурами.

— Нічого не розумію, — знизав плечима капітан.

— Можу пояснити, — повернувся я до Стерна, бо плантатор уже не слухав. Сівши навпочіпки, він розглядав строкатого гамрая. — Самка знаходить собі затишне дупло в якому-небудь сухому дереві, обскубує з себе пух, робить з нього пухке й тепле кубельце, зносить п'ять-шість яєць і сідає, а самець замуровує її в дуплі, залишаючи тільки невеличкий отвір, щоб подавати їй і пташенятам їжу.

— Невже? — здивувався капітан. — А навіщо він її замуровує? Сподіваюсь, не з ревнощів, як колишні феодали?

— Для того щоб захистити її від ворогів. Самка сидить замурована, аж доки у пташенят не відростуть крила. Тоді самець розбиває дзьобом засохлу глину і виводить всю сім'ю на сонце…

— Мушу вас застерегти, що м'ясо птахів-носорогів досить жилаве, — обізвався Сміт. — Доведеться опекти його в листі динного дерева.

До самого обіду ніхто з племені бома не з'явився. Ми викупались, попоїли консервів і лягли під деревом відпочити. Сміт і Стерн враз поснули, а мені не спалося. Я пішов до берега, сів у холодку й задумався. І справді, дивна річ життя! Кидає меле, як хвилі човен без гребця. Виходить, я не господар власної волі, не можу робити, що мені хочеться, і жити так, як мені до вподоби. Я змушений поневірятись по світу, шукати роботу за тисячі кілометрів од своєї батьківщини, в чужих і невідомих краях, далеко від рідних і друзів. Скільки шляхів пройшов я за останній рік? А за останній місяць? Є люди, які подорожують по життю з чековою книжкою в кишені, мають змогу задовольняти всі свої примхи. Але незважаючи на це, їхній шлях теж не вкритий трояндами, їм нічого більше бажати, їх точить нудьга, як іржа залізо. Вони нагадують пекаря, який щодня випікає сотні паляниць, а сам не з'їдає й однієї; вони схожі на повара, який наварює цілі казани страви, а сам уже давно втратив апетит. Голодному ж усе смачне. Попоївши, він починає думати, чим наб'є шлунок завтра…

Не прийшов ніхто й після обіду. Я вирішив залишити їм знак і повісив на дерево поруч з горіхами ситець і три консервні банки, що призначалися для них.