Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

«І як я такого дурня зваляв, — лаяв себе Шпинь. — На чорта я зв'язався з отим латаним гуцулякою. Тепер вони моїм ножем орудують, і таки втечуть, бо той бородатий знає, що робить. Ач, як сопе, як дметься. Тільки тріски летять».

— Одна готова, — долетіло згори.

І враз теплушка ожила. Заворушились, зашепотіли люди.

— Слухай, а скільки вони першу довбали? — пошепки запитав хтось поруч із Грицьком.

— Півгодини, не більше, — відповів йому хриплий від хвилювання голос сусіда.

— Та ні, хвилин двадцять. Я весь час прислухався, — втрутився хтось із темряви.

— Ну, бородатий швидше справиться. Бачили, які в нього кулаки? — радісно зашепотіли у другому кінці нар.

— Та замовкніть ви, — цикнув хтось із кутка.

В теплушці знову запала тиша. Люди напружено дослухалися до звуків, що долітали од вікна. Вони підіймали и душі майже забуте за ці важкі роки окупації почуття радості. Гуркотіли колеса на стиках рейок, рипіла обшивка вагона. Та в тому монотонному, давно набридливому людям шумі чулися нові звуки, ніби десь крізь чорну, стіну невіри і жаху прокльовувалась надія.

— Берись, Андрійку. Там уже мало лишилося, — знову почув Шпинь голос бородатого.

Біля вікна запрацювали з новим завзяттям.

— Спокійніше, спокійніше, хлопче, — наставляв солдат.

Грицька душила злість. «Невже втечуть?» Він рвучко повернувся на другий бік.

— У тебе що, шило в… Чого крутишся?

Шпинь не відповів. Його раптом вразила власна думка: «А може і собі з ними? До Мюнхена звідси, мабуть, рукою подати. Адреса є. Так буде певніше». Грицько намацав зашитого у комірі листа, якого йому дав знайомий поліцай у Шелепівці. Потім тихенько встав і пробрався на середину вагона. У темряві спіткнувся об ноги мерця, зупинився, прислухаючись. На нього ніхто не звернув уваги. Біля вікна вовтузився якийсь парубійко. Надворі сіріло. «Вже світає, а вони й досі возяться», — його брала нетерплячка. Шпинь здивувався, піймавши себе на тому, що і сам ніби бажає їм удачі. За вікном косо, немов дерлися кудись на небо, пропливали сині контури далеких гір. Ешелон спускався в долину. Шпинь застиг у напруженому чеканні. Радісний шепіт пролетів теплушкою:

— Готово!

До вікна рвонулися тіні, але солдат зупинив їх. Він ухопився руками за грати і з силою натис на залізні скоби. Вони повільно почали відгинатись догори. В ту ж мить вагон різко повело вбік, загули на стрілках колеса. Повз вікно пролетів зелений вогник семафора, за ним поповзли розмиті вранішнім туманом контури будинків і шпилястих веж. Бородатий припав до вікна. Ешелон вповзав на сталеве плетиво рейок великої сортувальної станції, немов велетенська риба у сіть. Солдат плюнув з досади і мовчки потяг залізні скоби на себе, поки вони знову не стали на місце.

Десь зовсім близько перегукувались паровози, брязкали буфери вагонів, заливисто сюрчали свистки, хрипів у гучномовцях простуджений голос диспетчера. Грицько відступив до дверей і спробував зазирнути у щілину між дверима та стійкою вагона. Проте нічого не побачив крізь неї.

Ешелон зупинився, простукотіли, наскакуючи один на одного, вагони. Гупаючи кованими чобітьми, повз теплушку пробігли солдати. На сусідньому вагоні брязнула клямка. Загуркотіли відсуваючись двері.

— Бітте! — крикнув хтось пискляво.