Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Манфред визирнув у вікно. Світало. Ешелон спускався в долину, на дні якої, немов зуби перекинутої борони, стирчали з низького туману шпилі костьолів і кірх. Ще одна ніч лишилася позаду, і за те спасибі. Зручніше вмостившись на лаві, Манфред одразу заснув, неначе потонув у м'який чорний пух.

Тієї ночі в теплушці не спали. Заклавши за голову руки, лежав, розплющивши очі, і Грицько Шпинь. Образа, гірка й пекуча, не давала йому спокою. Ні, цей бородатий солдат ще не раз згадає його, ще не раз проклинатиме ту хвилину, коли зважився підняти на нього руку.

Проте такі думки не заспокоювали. Невилита лють клекотала в грудях. Та з часом те пекуче почуття почали підточувати хробаки страху. А може, це тільки початок? Може, попереду чекає справжнє лихо? Він таки необачно пустився у ці мандри. Та ні, все буде гаразд, йому б тільки дістатися до Мюнхена, а там з'явиться до проводу ОУН і заживе, як бог. Надрайонний провідник Леміш одного разу за чаркою розповідав батькові, як йому жилося за кордоном. А батько сидів, слухав, аж рота роззявив. Ех, батько, батько… Скільки разів Грицько казав йому: «Кидай все, пора змиватись!» Але старий і слухати не хотів, уп'явся в свою Чорну Буду і ссав, ссав, поки не луснув. А воно вже було видно по всьому — не той став німець, не та в нього сила. Вже і бургомістр накивав п'ятами із Шелепівки, і дехто з поліцаїв, хто розумніший, чкурнув, а батько все не йняв віри.

Після того як почепили партизани на дверях папірця, Грицько цілий день ходив за старим, просив, молив, благав його: «В тебе є гроші, золото, їдьмо. Невже тобі не остогидла ця пуща, оці ведмежі гаври. Там світ, Європа, культура, там з грішми можна жити як у бога за пазухою». А він своєї править: «А земля, а садиба, як я їх покину?». Дурень, хоч і сивий.

Грицько пригадав останню ніч, і серце защеміло йому незнаним раніше болем. Десь до півночі він пив з поліцаями в сільській управі реквізований самогон. Напередодні водив їх у ліс проти партизан. Німецькі карателі викликали підмогу. Гірке було похмілля — п'ятнадцять із двадцяти трьох залишилися гнити у пущі. Пили мовчки, як на поминках. Од поліцаїв він зайшов ще до Килини і десь годині о третій повертався додому, твердо вирішивши востаннє поговорити з батьком. А не схоче їхати, хай виділить йому гроші, адже у тих батькових скарбах є: його немала частка. Ішов городами повз Петришину хату і раптом почув стрілянину. Стріляли десь біля управи. Може, поліцаї? Але на те було не схоже. Занадто вже навально стукотіли автомати, а коли їх гомін покрив басовитий голос кулемета, зрозумів — партизани. Пригнувся і побіг навпрошки через городи до своєї садиби. Вскочив у садок і зупинився. У хаті світилося. Якісь постаті шугали на подвір'ї. Біля воріт хропли осідлані коні. Сховався за кущем бузини і стежив, тихенько розсунувши віти. Батька вивели на ґанок. Коваль із Калинівки (Грицько пізнав його по голосу) спитав: «Де Грицько?» Старий мовчав. З хати долетів переляканий голос матері: «Нема його вдома, нема!» В Грицька похололо всередині. Одпустив гілку і стрімголов кинувся в Петришину кукурудзу. Позаду вдарив постріл, потім другий, третій… Кулі сікли кукурудзяні качани, підрізали стебла, а він біг, не тямлячи себе, мов заєць, петляв серед соняшників, перескакував через канави й тини. Зупинився тільки на узліссі. Оглянувся на село. Біля церкви горіла управа. Стрілянина вщухла. З пагорка, де він стояв, було видно натовп біля пожарища. Люди не гасили управу. Стояли і дивилися вгору. На телеграфному стовпі, освітлений полум'ям, гойдався повішений. Грицько догадався, що то його батько…

Повертатися в село не одважився. Постояв ще з півгодини і пішов лісом до Шелепівки. Так і поїхав, не попрощавшись з матір'ю. «Нічого, приїду, влаштуюсь, напишу старій. Вона знає, де заховані батькові гроші». А все ж боязко думати про завтрашній день. Як то воно обернеться для нього — добром чи, може… «Що б там не було, а все ж краще, ніж теліпатися на мотузці поруч із батьком».

На верхніх нарах почувся шепіт.

— Дядьку, я хотів спитати. Ви вже були в Німеччині, правда?

— Довелося.

Шпинь упізнав басок бородатого солдата.

— А як воно там? — допитувався хлопець.

— Важко, синку.

— А куди оце нас везуть, не знаєте?

— Не знаю. Кудись привезуть. Ех, чорт, курить хочеться.

— У мене, здається, щось є. Ось візьміть, махорка, а газетки нема.

— Спасибі. Оце ти мене уважив, синку.

Грицько чув, як солдат шарудів папірцем, насипав махорку, потім клацнула запальничка. У її слабенькому світлі, що впало на середину вагона, Грицько побачив гуцула. Той сидів над бідолашним Михайликом немов закам'янілий. За мить усе знову потонуло в морок.

— Ху-у, добряча махорочка, за печінки тягне, — тихо промовив нагорі солдат.

Він смачно пихкав самокруткою.

Грицькові теж захотілося курити. Поліз у кишеню, дістав зім'яту німецьку сигарету. Проте запальничка не висікала іскри. Штовхнув сусіда: