Розділ без назви (2)

У далекій дорозі до міста Мацмая Головнін не раз згадував слова Шкаева, сказані матросам, ще як ішли в Хакодате: «Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий, будинок… Тільки нагорі — звір’я, а внизу — люди». Внизу, в самій гущі народній, полонені зустрічали людей. Рибалки з прибережних селищ не образили полонених жодним словом. Величезні юрми зустрічали моряків дорогою, поблизу сіл, і старі люди шанобливо кланялись змученим подорожанам, жінки й діти несли їм скромні подарунки — жменю рису, дзбан молока — і просили конвойних солдатів розв’язати або попустити вірьовки.

У місті Мацмаї, в похмурому дерев’яному замку, Головнін сказав буніосу:

— Я знаю тепер Японію — таємничу, заборонену країну… Для мене вона перестала бути таємничою.

Губернатор криво посміхнувся:

— Варто було задля цього рискувати?

— О, певно! — відповів Головнін. — Мореходці часто рискують заради відкриттів.

— Як видно, вам сподобались гірські вершини? — насторожено спитав губернатор.

— Ні, інші вершини, — сказав Головнін. — Вони — в душі народу, і вам їх не заслонити…

— Ідіть в тюрму і помоліться своєму богові! — з люттю викрикнув губернатор. — Той іноземець, що бачив у Японії надто багато, може позбутися очей…

Мур тріумфував: утікачів захопили! Про це йому розповів караульний солдат. Тепер вони брели десь у горах Мацмаю всі шестеро, з зв’язаними, як і раніше, руками й ногами. І, напевно, матроси проклинали Головніна… Але невже всі шестеро живі й здорові? Не може бути. Тут караульний, звичайно, помилився: Федір Мур чудово знає і капітана, і Андрія Хлєбникова, і всіх інших. Не такі вони люди, щоб налівдорозі до волі здатися без бою.

Нетерпеливо чекав Мур, Коли прийде Теске, — перекладач, певно, знав більше за караульного.

А Теске прийшов задуманий і сумний; з тривогою сказав він мічманові, що капітан і штурман Хлєбников поранені, Здивований і настроєм, і тоном Теске, Мур спитав:

— Вас, здається, засмутило, що ці злочинці зазнали кари, на яку заслужили? Їх покарала сама доля!..

Молодий японець глянув на нього вражено:

— Ви називаєте своїх товаришів злочинцями?

Мур відповів роздратовано:

— Я давно вже порвав з цими людьми. Але скажіть, що з ними? Капітана й Хлєбникова поранено в сутичці? Вони відбивались і когось убили? Може, вони повмирають ще в дорозі?

— Ви цього хотіли б, мічмане?

— Я ніколи не співчував злочинцям…

— Ні, вони житимуть. Вони не оборонялись. Капітан поранив себе ще тут, коли залишав це дворище, а Хлєбников зірвався в ущелину. Мені дуже приємно сказати вам, що вони житимуть. Знаєте, чому мені приємно сказати це вам? Тому, що в нас, у Японії, таких людей, як ви, називають двома словами: чорне серце…