Розділ без назви (2)

Рушивши за матросом, купець понуро зробив кілька кроків і, наче спіткнувшись, зупинився. Тепер він чомусь дивився на Рікорда з сяючою посмішкою. Капітан сподівався чергових вивертів, пропонувань багатого викупу, щедрих обіцянок. Але Кахі вже чудово оцінив обстановку. Він промовив, кланяючись і тихенько сміючись:

— Така щаслива несподіванка!.. Я, Такатай Кахі, дуже радий!.. Більш за те, я щасливий… Мені доведеться подорожувати в товаристві таких освічених людей!.. Яка завидна доля… Я справді дуже щасливий, мій доблесний капітане!..

Хтось із матросів голосно зареготав:

— Ну й лисиця!..

Того ж дня «Диана» й «Зотик», не починаючи воєнних дій проти японської фортеці, залишили Кунасірі. Кораблі йшли на північ, до далеких берегів Камчатки. Визволення полонених відсувалося ще на рік, але Рікорд тепер був певен в успіху справи. Він міг би пошкодувати тільки за одним: що не знав, які події сталися за цей час у Мацмаї, в глухій, відрізаній від світу губернаторській в’язниці і в самому загоні Василя Головніна…

Мур плакав від люті і проклинав самого себе: як могло статися, що втечу полонених перші помітили караульні? Якби він подав сигнал тривоги в ті хвилини, коли полонені вибралися, він би напевно дістав подяку від самого буніоса… Що могло бути за огорожею? Втікачі, звичайно, вчинили б опір. Оце й важливо! Може, тепер би їх лишилося менше. Бо коли б були жертви з японського боку, то й ті лиха доскочили б… І треба ж було, щоб отаке нещастя спостигло: завжди пильний, чуткий до кожного шурхоту вночі, він ганебно проспав вирішальні хвилини. А тепер, чого доброго, японці могли запідозрити й його в співучасті. Прокляття! Вперше за час полону в отакі дурні пошився… Погоня кинулась за втікачами аж уранці, а за цей час вони ж, певно, далеко зайшли…

А що як погоня скінчиться невдачею, і втікачів не переб’ють, і вони не загинуть у дорозі? Що, як їм пощастить дістатися до Сахаліна, до Охотська, до Петербурга? Тоді вся Росія назве їх героями, а його, Мура, зрадником. Доннерветтер! Він не дасть їм далеко втекти! Але як він може не дати? Японці йому не вірять, а Цей дикун-курілець не приховує жалю, що не втік з Головніним, і злісно в очі глузує з Мура…

В розпачі, в небувалому збентеженні Мур падав на свою койку, гриз ріжок цупкої ковдри, пробував забутися, але йому вчувалось, що наближаються голоси, і він схоплювався, вибігав на тісний дворик, сподіваючись, що погоня повернулася з удачею, що солдати скажуть: «Втікачі бились до останнього». Та він помилявся: над тюрмою стояла все та сама насторожена тиша…

А курілець глузував. Чорні, глибоко запалі очі дивилися на Мура суворо й зухвало, наче два хижаки, визирали вони з-за хащі брів, і губи кривилися в посмішці.

— Кепсько, мічмане. Авжеж, дуже кепсько… У нас на острові такий порядок: коли людина обманює всіх і любить тільки себе, її вбивають.

— Цить ти, дикий виплодку!.. — Істерично верещав Мур, — Уб’ю… Ти призведеш мене до злочину…

— Ти вже вчинив злочин, — спокійно й байдуже відповідав Олексій. — Ти все одно що мертвий…

Затаївшись на койці, Мур намагався уявити собі картину втечі. По-перше, вони ж, звичайно, готувалися довгий час. І весь цей час вони таїлися від нього, маскували кожен свій крок, боялися мовити при ньому необережне слово. Яка образа! Критись від товариша, з котрим довелося стільки пережити. Він мав право виказати їх навіть з почуття глибокої кривди. Та це лишиться на їхній совісті: вони покинули товариша самого… Отже, вночі, після обходу патруля, вони нищечком вибрались на дворик, зробили підкоп і втекли… Куди вони втекли? В якому напрямі?

Картину втечі Мур уявляв приблизно правильно лише до тюремної стіни. Він не знав, що тут, у проході під стіною, втікачі зазнали першої невдачі…

Коли, притиснувшись до землі, Головнін пролазив крізь цю вузьку нору, нога його ковзнула по вологому грунту і щось гостре вгородилося в коліно. Він зціпив зуби, щоб не скрикнути. Невже й тут, на глибині, охоронники порозставляли пастки? Зігнувшись, він намацав гострий кілочок. Так, попід стіною проходив непомітний підземний частокіл. За хвилину мовби перестало боліти. Кілька разів він обмацував поранене коліно, здавалося, все гаразд, він міг вільно йти…

Вузенькою стежечкою шестеро вийшли на дорогу, обійшли кладовище і, дотримуючись посадок, ховаючись у чагарях, минули останні розкидані будівлі міста, за якими починалися гори.

План дальших дій було намічено ще в тюрмі. Горяними неходженими нетрями вони втечуть якнайдалі від Мацмая, вночі зійдуть з гір на берег, захоплять рибальську байдару, силою візьмуть в одному з сіл трохи харчів і вирушать у море. Та вже на цьому першому підйомі Головнін відчув такий біль у коліні, що без допомоги товаришів не зміг іти.

Все ж він ішов, спираючись на руки товаришів і на ціпок, уперто видирався на виступи скель, пролазив крізь чіпкі зарості терняку, повз по кам’яних осипах, тягнучи розпухлу ногу. Цей шлях у гори й далі, по засніжених вершинах хребтів, преправи через ущелини й провалля, нічні спуски в долини й до берега та днювання на скелях, під холодним квітневим вітром і дощем, — все уявлялося йому тяжким гарячковим маренням.

Запаси провізії незабаром вичерпались. Вони їли траву й пили воду з гірських струмків. Розкласти вогнище, щоб зігрітися і просушити одяг, вони не наважувались: їх неминуче помітили б селяни з численних прибережних селищ. А нічні пошуки човна на березі давали все нові розчарування, — байдари або пильно охоронялися, або траплялись несправні чи малі.

Темної, непогожої ночі на переході через міжгір’я Хлєбников зірвався в провалля. Товариші позв’язували пояси і намагались обслідувати ущелину, але матрос Васильєв, спустившись униз кам’яним укосом, не досяг дна.