Розділ без назви (2)

— В одному вам не можна відмовити… Вмієте ви мучити…

Капітан-лейтенант Петро Рікорд і на годину не затримувався в Охотську. Він привів «Диану» на цей знайомий рейд непошкодженою і, доручивши командування шлюпом одному з помічників, зажадав від начальника порту коней.

— Їду в Іркутськ. Авжеж, просто до губернатора. Якщо він поставиться байдуже, їду до самого Петербурга. Військова експедиція в Японію потрібна негайно, інакше моряки наші загинуть. Що діятиметься далі, якщо ми прощатимемо самураям такі препідлі вчинки?

Начальник Охотського порту, капітан Миницький, давній друг Рікорда й Головніна, що служив разом з ними ще в англійському флоті, був приголомшений подіями на Кунасірі.

— Я готовий разом з тобою, Петре Івановичу, йти н Японію визволяти наших друзів. Є в мене невеликий бриг «Зотик», може, й він здасться? На власний риск пошлю його разом з «Дианою» і навіть дозволу не питатиму. Жарт хіба — листування з Петербургом? Сама дорога чого варта, а ще канцелярії, інстанції, сановники… Нехай розбираються потім, посилаю «Зотик», і край!

Він добув витривалих коней і не насмів затримувати Рікорда. В осінню сльоту, через гірські перевали, через безкраї болота тундри й тайгу вирушив капітан-лейтенант у дорогу, сподіваючись не тільки дістатися цієї ж зими до Петербурга, а й повернутися назад.

У Якутськ він прибув наприкінці вересня, і хоч як відмовляли його люди, що жили тут цілі роки і знали ці краї, він, не чекаючи, доки ляже санна дорога, виїхав верхи в Іркутськ.

Від станції до станції 45 верст. Інколи за день Рікорд проїздив по два такі перегони. Ніхто ніколи, скільки існує планета, не дбав тут про дороги. Круті гірські стежки понад берегами Лени, завалені буреломом, перетяті промерзлими річками й струмками, були непрохідні для непідкованих якутських коней. Перший час Рікорд підраховував, скільки разів падав під ним кінь, скільки разів провалювався в затягнені обманливою кригою продухвини. Далі він збився з ліку: по слизьких, застиглих накипенях, — так називали ці льодопади сибіряки, — доводилося коней, коли вони падали, буксирувати, мов колоди. Трапилося так, що на крутому зледенілому косогорі Рікорд не встиг вихопити ніг із стремен. Кінь з повної рисі стрибнув убік і посунувся по укосу. За близьким пругом урвища крізь миршаві чагарі тьмяно блиснули на річці брижі. Але й чагарі не задержали коня: підмитий дужою течією на вигині річища чагарник. обвалився з величезною брилою землі… Рікорд почув крик. Зірваний, хрипкий голос здався йому незнайомим. То провідник-якут пробував в останні секунди застерегти супутника про небезпеку. Гнучка сіра течія річки заблищала просто перед очима. Вона подзвонювала довгим хвилястим дзвоном, мов тонкий метал…

Понад дві години на вузькому льодовому припаї, під глинястою кручею, на якій мерехтіли зломи накипені, лежав непритомний Рікорд. Роздерши на ньому кітель і сорочку, припавши вухом до грудей, провідник вслухувався в удари серця. Серце працювало все чіткіше й ритмічніше. Щасливий випадок! Це льодовий припай, засипаний землею й щебенем, затримав вершника й коня. Відразу ж за крихким краєм припаю над підводною кам’яною лавою гуркотів вир.

— Даремно ти квапився, моряче, даремно!.. — говорив провідник, що мав звичку міркувати вголос. — Тепер ми будемо дуже довго їхати до найближчої станції. А потім ти лежатимеш у постелі і чекатимеш, доки встановиться санна дорога і заживе твоя зламана нога…

Рікорд розплющив очі:

— Ні, я не лежатиму в постелі. Я дуже поспішаю, друже мій, і не маю права затримуватися навіть на добу… Що з конем? Зможе він везти далі?

— Коня покалічено. Доведеться залишити його в тайзі… Важко буде нам на цьому перегоні.

— Однаково, їдьмо. Допоможи-но мені дістатися на стежку. Ми не маємо права затримуватись і на годину…

Повисаючи на плечі провідника, тягнучи зламану ногу, він поволі видерся на косогір. Глуха тайга залягла довкола на сотні й сотні верст. Вітер гудів над лісистими перевалами, мов над штормовим океаном. З хмурого неба сипав мокрий сніг… Скільки ж ще разів мають змінюватися попереду оці ущелини, гори, долини, цей похмурий і все однаковий пейзаж? Чи вистачить Рікордові снаги подужати весь Сибірський шлях, доїхати до Петербурга й повернутися, неодмінно повернутися в Охотськ ще цієї зими? Він згадував далекий Кунасірі, берег, окреслений білою лямівкою прибою, і капітана, що стояв на обмілині, перед зазивною далечінню, мов перед суворою своєю долею… Вчувався Рікордові голос капітана:

— Ви, звичайно, повернетесь за нами?..

Зціпивши зуби, щоб стримати стогін, Рікорд повторював два слова:

— Ми повернемось!..

На березі порожистої гірської річечки провідник зупинив коня. Навіть йому, що народився й зріс у тайзі, було нудно на цій сумній дорозі. Знов міняючи пов’язку на нозі супутника, він міркував уголос:

— Це не ти кажеш, моряче, це каже твій сон… Ти спиш усе частіше, і кров іде в тебе з рота. А нога твоя зовсім почорніла, — погано, авжеж, дуже погано! Якщо ми колись повернемось, то це буде чудо, як у твоєму щасливому сні. Тільки ти, мабуть, помреш, навіть Іркутська не побачиш…