Розділ без назви (2)

Тільки одну стіну щедро прикрашали робочі причандали буніоса: криві, довгі й короткі, з зазублинами й без зазублин ножі, численні голки, почорнілі від вогню, якісь пилки, тростини і джгути, товсті й тонкі канчуки, різноманітні петлі й кайдани. Як видно, цим набором «інструментів» губернатор користувався часто, коли держав його завжди напохваті.

Сухорлявий, з тьмяними без виразу очима, з гордовитими складками в кутках губ, начальник нерухомо сидів на підвищенні, дивлячись в якусь точку перед собою. Два його секретарі, в чорних халатах, з кинджалами за поясами, сиділи трохи позаду, перед високими стосами паперу. Місця обабіч начальника зайняли два його помічники. Були тут ще й охоронці — непримітні люди, що за весь час зустрічі жодного разу не подали голосу. З лівого боку в кожного з них лежали великі вийняті з піхов шаблі.

Полонених ввели й поставили перед губернатором двома рядами: спереду капітана й офіцерів, позаду матросів. Перекладачів — Олексія й літнього курільця — посадили трохи збоку на каменях. Секретарі квапливо присунули до себе чорнильниці.

Начальник ставив запитання не кваплячись, байдуже. В запасі в нього, як видно, було кілька сотень запитань, і він з досвіду знав, що процедура має бути дуже довга.

Головнін назвав своє прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, ім’я й по батькові батька та матері, чин, звання, місце народження, де вчився й служив, але розпити про давно померлих рідних, про далеке рязанське село, про родичів і знайомих були такі пусті, що він прямо сказав начальникові:

— Чи не можна, шановний, ближче до справи?

Вислухавши перекладача, японці засміялись. Безстрасним, нудним тоном губернатор повторив:

— Отже, ім’я, по батькові, прізвище, місце й рік народження?

Виявляється, в його арсеналі були не тільки інструменти, розвішані на стіні. І допит був формою тортурів, розрахованою на тривале психічне напруження полоненого. П’ять і шість годин поспіль Головнін, Хлєбников і Мур відповідали на ті самі, тільки видозмінені запитання, пригадуючи, о якій саме годині «Диана» прибула в Капштадт, коли проходила екватор, які погоди зустрічали її біля Камчатки, скільки лишалося в запасі провізії й води.

— Кінець кінцем це ж, їй-богу, весело! — вигукнув Хлєбников, сміючись. — Перекажи, Олексію, начальникові, що я ладен так мило розмовляти з ним і завтра, і щодня… Я можу розказати йому, якого кольору очі були в моєї бабусі і які сорти варення вона любила. Нехай неодмінно додасть ці показання до справи…

Начальник нахмурився, потім сказав утомлено:

— Про бабусю ви розкажете наступного разу. Це, може, й цікаво. А поки що йдіть і чекайте виклику.

Хлєбников ще дужче розвеселився:

— От бачите, як просто було відкараскатися від цього павука. Тепер я постараюсь розповідати йому куди докладніше, ніж він питає… © http://kompas.co.ua

Дні минали за днями, але губернатор наче й забув про полонених. Кожного ранку до тісних їхніх комірок стукали караульні солдати. Звичайно вони приводили з собою кількох чиновників, які хотіли одержати від російських моряків що-небудь «на спомин»: пісню, написану по-російському, або малюнок, або відзив про місто Хакодате, або хоч підпис. Любителі рідкостей, ці надокучливі гості немов вели далі початий губернатором допит. Караульні солдати несподівано знайшли собі легкий заробіток: вони пускали до полонених тільки за плату, торгуючись, підвищуючи ціну, і коли вже якийсь чиновник входив до тюрми, моряки знали, що ні чемним, ні грубим відмовленням «гостя» не спекаєшся…

Важний чинуша, пітний і підсліпуватий, що, видно, дуже пишався своєю огрядністю — пухлою фізіономією й роздутим животом, Головніну особливо набрид. Він приніс щонайменше десяток віял і вимагав, щоб на всіх цих віялах капітан написав російські пісні власною рукою.

Спересердя Василь Михайлович вирвав із його руки одне віяло. Він написав: «Якщо будуть тут коли-небудь росіяни, не полонені, але озброєні, то вони повинні знати, що сімох з їхніх співвітчизників японці захопили обманом і підступом, ув’язнили в оцій тюрмі і тримали як злочинців без ніякої причини. Нещасні просять земляків своїх помститися віроломному народові гідним чином».

— Ось маєш, сита мордяко, — сказав Головнін, повертаючи віяло. — І постарайся якнайкраще зберегти це до зустрічі з росіянами.

Японець довго розглядав напис. Він показав його Олексієві, — той у такі години «прийому» звичайно дожидав у коридорі.

— Читай…