Розділ без назви (2)

Старший солдат розчинив масивні дерев’яні двері. Полонені підвелися і ввійшли в напівтемне приміщення, посідали на свої звичайні місця. Губернатор не відповів на привітання, — рука його потяглась до шаблі і стисла велику срібну ручку.

Питав він цим разом без всяких манівців, прямо й різко, і звичайна солоденька усмішечка зникла з його обличчя.

— Навіщо камчатський справник Ломакін посилав курільців на Мацмай? Якщо росіяни не замишляють нападу, чому вони хочуть знати, які укріплення на японських островах?

З запитанням губернатор звертався до Хлєбникова, і штурман, вислухавши перекладача, голосно, щиро засміявся. Головнін мимоволі подумав: «Який артистичний талант!» Хлєбников так твердо володів собою, що й подив його, і засмучення, і удаваний сміх викликали цілковите довір’я в буніоса.

— Головний начальник зволить жартувати? Справника з прізвищем Ломакін на Камчатці не існує. Про те, що послано розвідників-курільців, ми тут чуємо вперше. Напевно, головний начальник придумав ці запитання, щоб нам було веселіше? Він розуміє, звичайно, що ми дуже нудьгуємо за батьківщиною…

Губернатор ледь помітно прикусив губу і, щоб приховати від своїх підлеглих досаду, довго розглядав заздалегідь підготований запитальник. Хлєбникову довелось відповісти одразу на дюжину запитань, і кожне з них вимагало додаткових роз’яснень: які птахи водяться коло Петербурга; що носить на голові російський імператор; чи люблять росіяни голландців; скільки вікон у царському палаці; скільки в росіян за рік свят та інші…

Чимало довелося штурманові говорити того дня. Японець запитував нудним, байдужим тоном, але в примружених чорних очицях його поблискували злорадісні вогники. Так він мстився Хлєбникову за сміх, не звертаючи уваги на знесилених секретарів, які вже ледве водили пензликами по паперу.

Не змінюючи тону, він спитав:

— Де тепер російський офіцер Хвостов? З чийого наказу він у жовтні 1806 року напав у сахалінській бухті Аніва на японців?..

— Він хоче сказати: в російській бухті Аніва… — зауважив Хлєбников Олексієві, але тут же схаменувся. — Ні, я не знаю Хвостова, і такого наказу не могло бути…

Аж тепер буніос звернувся до Головніна:

— Ви теж насмілитесь запевняти, ніби не знаєте лейтенанта Хвостова і не чули про його напад на японців? Про це знає вся Японія і, напевно, весь світ!..

Нескінченна процедура допитів уже не вперше дратувала й злостила Головніна. Навіть повсякчасні побоювання вже йому добре надокучили. Він гостро відповів японцеві:

— Японія дуже маленька країна. Тому вам цей випадок з Хвостовим здається великою подією. Але в Європі, а тим більше в усьому світі, мільйони людей не знають і про саме існування Японії! Смішно, якби про подію в бухті Аніва знав увесь світ! Ви мучите групу невинних людей ось уже скільки часу, коли насправді повинні були б подати цим людям допомогу. Ми повторюємо вам: можете нас убити, але брехати ви нас не примусите. Ми — росіяни. Ми служимо своїй вітчизні і не боїмося смерті. Та прийде час, і вам соромно стане за ту несправедливість, яку ви вчинили проти нас. Навіть дітям вашим буде соромно за віроломство і підлоту їхніх батьків…

Не питаючи дозволу, він сів на лаву і одмовився відповідати на дальші запитання. Начальник наказав відвести полонених. Було незрозуміло, чому цей маленький чоловічок сміявся і сміялися його помічники й секретарі.

Вже перед воротами тюрми незвично задуманий і похмурий Олексій пояснив:

— Начальник каже: «О, росіянин дуже сміливий! Він так на мене дивився й кричав, цей капітан, ніби не він у мене, а я у нього в полоні…»

Дві утішні новини стали відомі того вечора морякам. Перша й найважливіша: «Диана» не була захоплена японцями і не розбилася на скелях. Очевидно, вона повернулась в Охотськ або в Петропавловськ… Петро Рікорд залишив на березі затоки для капітана й шістьох його друзів найпотрібніші речі…

Про другу новину полонені довідались трохи пізніше. Симонову японці повернули його фуфайку. В кишені фуфайки він знайшов свій ніж. Дивно, як могло статися, що караульні, які прискіпувалися до кожного дріб’язку, зрізували на одягу полонених кожен гудзик і крючок, не помітили великого матроського ножа?

— Берегти як ока! — наказав капітан Симонову. — Може, це наше щастя або єдиний вихід…