Розділ без назви (2)

Бувши в Петропавловську на Камчатці, Головнін ніколи не чув прізвища Ломакін. Можливо, що такий чоловік і справді існував і навіть побував на «Диане», але чим він міг бути причетний до полонених моряків у Хакодате?

Несподіваний здогад вразив Головніна: могло ж статися, що Хлєбников збожеволів? У цьому жорстокому полоні і сам капітан іноді почував себе на межі… Яке нещастя! Хлєбников був чудовий товариш, рішучий, ніколи не втрачав самовладання. В мінливих планах втечі, які капітан невтомно складав, саме Хлєбникову він намірявся доручити одне з найважливіших завдань.

Увечері Олексієві звеліли прибирати в коридорі. Виждавши слушну хвилину, Головнін спитав:

— Що з Хлєбниковим? Чи при розумі він?

— Потім дізнаєтесь, — прошепотів Олексій, кинувши косяка на караульного. — Потім…

Головнін простяг крізь грати руку, узяв його за лікоть:

— Що означає записка? Про яку небезпеку він пише?

Олексій випручав руку і заходився ретельно мести підлогу.

На початку вересня губернатор знову викликав до себе полонених. Здавалося б, слідство давно вже було закінчене, — з малими й великими перервами воно тривало майже п’ятдесят днів, — але страж законів у Хакодате не вгамовувався: йому ще бракувало якихось показань, і він вигадував усе нові запитання, пробуючи навіть підказувати відповіді.

Як звичайно, полонених перед допитом посадили на лавах у дворі замка, і Хлєбников поквапився зайняти місце поряд з капітаном. Дивлячись на легкі хмарки, що пливли в вишині, він промовив зітхаючи:

— Година стоїть чудова, тільки б плисти та плисти… До речі, не помітили ви, Василю Михайловичу, що цей дідок, приставлений до нас недавно, все прислухається до нашої розмови? Може, він розуміє по-російському? Я певно знаю, — це їхній перекладач казав, — що в Хакодате є людина, яка жила один час у Петропавловську.

— Я не міг прочитати твоєї записки, — сказав Головнін. — Питав у Олексія, але він не відповів… Що серйозного трапилось?

Хлєбников усе дивився в небо, обличчя його лишалось задуманим і лагідним, і голос звучав байдуже:

— Дивні збіги бувають у житті, Василю Михайловичу, такі, що й у романі, гляди, не прочитаєш… Пам’ятаєте, цей головний начальник допитувався в нас, скільки військових кораблів тепер у Петропавловську? Ми сказали йому: сім. Чому ми вигадали цю цифру?.. А цифра, виявляється, проти нас і смертю вона загрожує нам, як шпигунам… Річ тут уся в Олексії, у його обмані. Коли японці захопили його й інших курільців у полон, цей простак вирішив, що буде добре, якщо він скаже, що його послали на Кунасірі російські військові з Петропавловська. Навіщо послали? Щоб видивитись, які укріплення в японців на острові, які їхні сили… Японці спитали в нього: «Навіщо це росіянам?» І Олексій відповів: «Щоб прийти на кораблях і висадити війська…» — «А скільки російських суден у Петропавловську?» — спитали японці. Олексій їм відповів: «Сім…» От дивна річ: і він, і ми назвали ту саму цифру!..

— А хіба Олексій не знав, що ця вигадка загрожувала йому смертю?

— Ні, він зміркував інакше… Він був певен, що японці побояться росіян і пустять його на волю. Але ще один збіг! «Диана» прибула в затоку Кунасірі саме в липні, як і пророкував переляканий Олексій…

— Нам доведеться викрити його обман, — сказав Головнін. — Обвинувачення в шпигунстві — це смерть…

— Але Олексій напосідається, просить, вимагає, щоб ми підтвердили його показання. Він хоче небагато: щоб ми обвинуватили себе і «виручили» його… Так, так, він гадає, ніби ми виручимо його, якщо підтвердимо цю брехню. І хоч скільки я йому пояснював, він не хоче зрозуміти, що ми не можемо і себе, і його послати на смерть.

Хлєбников безсило похилив голову.

— І це все через дурість, — прошепотів він в розпачі, через наївну брехню однієї людини…