Розділ без назви (2)

Офіцер пронизливо скрикнув і замахнувся шаблею. Олексій встиг ухилитись від удару. На нього накинулись солдати, били прикладами, топтали ногами, тягали за волосся і непритомного, напівживого кинули у в’язничний барак.

Цілий рік мисливці, разом з жінками й дітьми, перебували в цьому темному, вогкому бараку, одержуючи на харч солдатські недоїдки. Взимку від холоду, голоду й цинги померло троє чоловіків і три жінки. Японський офіцер казав, посміюючись:

— Ну-те, мерщій і ви всі. Мені набридло з вами морочитись… А рубати вам голови мені просто ліньки…

Приблизно раз на тиждень офіцер викликав кого-небудь з полонених і щоразу запитував те саме:

— Ви — російські розвідники? Ви прийшли на острів, щоб донести про нас росіянам? Ви взяли з собою жінок і дітей, щоб не викликати в нас підозри? А де тепер російські морські офіцери Давидов і Хвостов? Що, і цього ви не знаєте? Ну що ж, можете вмирати повільною смертю, коли не хочете відповідати.

Мабуть, японці кінець кінцем дістали з якихось джерел докази того, що захоплені ними люди — мирні мисливці островів. Офіцерові тільки й лишалося виправити помилку. Він так і зробив, але зробив по-своєму, по-самурайському: викликав полонених з барака, звелів їм знову стати навколішки і сказав:

— Я не можу повернути життя тим, що повмирали. Така, виходить, їхня доля. Я не можу повернути вам вашого краму, його давно вже продано. Така, виходить, доля цього краму. Але я дарую вам волю, повертаю байдару і ще дарую кілька мішків рису. Ідіть додому і дякуйте долі…

В океані бушував шторм. Курільці сиділи на березі, на чорному холодному камінні, з надією вдивляючись у свинцеву далечінь. Так минали дні… Вітер вщухав, та тільки наставала короткочасна тиша, як на океан лягав густий, важкий туман. І знов минали дні. Одного ранку, десь у середині червня, виглянуло сонце, і з першими ознаками довгожданої години курільці побачили над ясною, чіткою лінією обрію силует корабля.

… Запитання мічмана Мура японському офіцерові та його відповіді перекладав курілець Олексій. Головнін не зразу побачив перекладача. Курілець стояв навколішки, не наважуючись підвести голову, запорошений і чорний, як оте каміння довкола.

— Накажіть цьому чоловікові звестися на ноги, — мовив Головнін. — Де таке видано, щоб перекладач стояв навколішки?

Мічман різко обернувся, випростався, козирнув. Новицький і матроси стали «струнко». Японський офіцер зрозумів, що перед ним командир корабля. Він підняв праву руку до лоба і повільно вклонився, згинаючи поперек, Капітан теж відповів поклоном. Мічман доповідав голосно, схвильовано:

— Перекладач боїться японців. Він не наважується встати з колін… Я думаю, ці курільці страшенно налякані. Вони мають вигляд якихось загнаних тварин…

— Обережніше, мічмане, висловлюйтесь, — присадив його капітан. — Перед нами насамперед люди, російські піддані, отже, наші співвітчизники…

Він підійшов до перекладача і силоміць підняв його з колін. Японці дивилися вражено. Усміхаючись, Головнін спитав:

— Ти добре розмовляєш по-російському?

— Мій мало говорить, — злякано відповів перекладач. — Мій мало знає…

— Ну, цього досить, щоб порозумітися, — мовив Головнін. — Поясни офіцерові, що ми прийшли для того, щоб запастися прісною водою й дровами.

Курілець говорив дуже довго. Офіцер двічі перебивав його запитаннями, обернувся до своїх солдатів і щось сказав. Четверо солдатів відокремились від групи і пішли до берега.

— Куди він послав їх? — спитав Головнін.

— Вони йти на байдару, щоб сказати своїм…