Розділ без назви (2)

— Дякую, друже… Для мене це надзвичайно важливо — зустріти на самісінькому краю Росії людину, яка не боїться аракчеєвських пашей!..

Того ж дня він розповів Петрові Рікорду, чим несподівано закінчилась розмова з лисим чиновником. Рікорд невесело посміхнувся:

— Здається, Василю Михайловичу, на острові Тана ми могли б почувати себе куди вільніше… Я радий, що ця розмова відбувалась не в Петербурзі. Може, ми незабаром знову вирушимо в дорогу, а в океані, на щастя, нема поліцейських участків.

Головнін важко опустив на стіл стиснуті кулаки:

— Ні, я нітрохи не боюсь за себе. Однак непростимо відкривати свої думки першому ж шпикові. Віднині я буду дуже обережним, Петре… Обережність мужності не завада. Ти ніколи не закинеш мені брак цих якостей.

Можливо, що агент, який приходив на шлюп під виглядом цікавого гостя, не зважився писати донос на Головніна. Слава командира «Дианы» ставала все гучніша. Тут же, на Камчатці, він одержав водночас дві нагороди: орден Володимира «за благополучне здійснення многотрудної подорожі» та орден Георгія «за вісімнадцять морських кампаній». Про втечу «Дианы» з англійського полону, про похід її навколо Австралії, біля льодових бар’єрів Антарктиди, про перебування команди шлюпа в гостях у остров’ян рибалки, мисливці, поштарі, подорожні на узбережжях та в безкрайому Сибіру розповідали, як захоплюючу повість. І так багато було в цій правдивій повісті романтики мандрівок, відомостей про далекі незнані краї, російського молодецтва й рішучості, що ім’я капітана «Дианы» ставало гордістю російських моряків і знадливим прикладом для молоді.

Не один з нових знайомих Головніна в Петропавловську пророкував йому, що його неодмінно викличуть для доповіді морському міністрові в Петербург. Однак такого розпорядження не надходило. Про шлюп та його команду в Петербурзі на якийсь час наче забули. А втім, Головнін пояснював це мовчання столиці насамперед поганою поштовою службою, — навіть найбільш негайні депеші мандрували з Камчатки до Петербурга довгі тижні.

Уже минула осінь і почалась сніжна камчатська зима, уже збіг завірюшний січень, а забутий високим начальством шлюп, скований кригою в гавані, німотний і запушений памороззю, усе стояв на мертвому якорі серед заметів. І капітанові його, і матросам не раз здавалося, що то не сніговий поземок курить вздовж промерзлих бортів, то піняться і шумлять хвилі далекого південного моря…

Аж в наступному, 1810 році Головнін дістав розпорядження про черговий рейс. Він мав повторити шлях славетних російських мореходців Чирикова і Берінга на Аляску, шлях, щоправда, вже освоєний російськими моряками, та від того не менш суворий.

Особливо запам’яталась Головніну з цього походу зустріч з «головним правителем Російської Америки» Барановим, людиною величезних організаційних здібностей, вольовим і енергійним начальником. Баранову було понад шістдесят років, але він і тепер ще був невтомним дослідником Аляски, і тепер ще мандрував по горах Кадьяку, по тундрі й лісах, збираючи колекції мінералів, чучела птахів та звірів, зав’язуючи приятельські взаємини з тубільними індійськими племенами.

В будинку його, на Кадьяку, Головнін замилувався зібранням рідкісних картин, рисунками й кресленнями кораблів, від стародавніх каравел до найновітніших фрегатів. Книжки про мандрівки й відкриття були улюбленими книжками Баранова, і просто вражало те, що ось тут, у далекому, дикому краї, цей чоловік мав напохваті всі російські й іноземні новинки, присвячені подіям на морях та океанах.

Вечорами, коли в затишну горницю ледь-ледь долинав гул океанського прибою, вони подовгу розмовляли про цю далеку, відкриту, й обжиту росіянами сторону, про казкові, ще не займані багатства просторів і надр Аляски, про близьке майбутнє її, і почуття гордощів зворушувало серце капітана: ось він, відважний і допитливий російський чоловік, що цілий світ відкриває для майбутніх поколінь!..

Рідні далекі чи близькі місця людина завжди залишає з смутком. Для російських мореходців, промисловців, рибалок цей суворий острів Кадьяк давно вже став рідним. Дерев’яні селища на його березі, як і на берегах Аляски, мали знайомі російські назви, мов десь під Рязанню… Вечорами на вулицях лунали російські пісні. По-російському привітно зустрічали поселенці гостей. Російські діти вперше усміхалися сонцю на цій землі.! були тут російські могили.

З сумом покидав Василь Головнін далеку, заморську рідну сторону. Скільки він віддав їй безсонних ночей і тривожних вахт у дорозі в тумани і шторми! Здавши вантаж, доставлений переселенцям, і використовуючи кожен день і годину, що лишалися до виходу у зворотний рейс, на Камчатку, він описував береги. І там, де ніколи не плавав жоден корабель і де пройшла «Диана», чіткі, ясні обриси берега були покладені на карту впевненою рукою, такі детальні й точні, що і в наступні десятиріччя ніхто не зробив у них поправок.

Важким був зворотний перехід з Аляски до Петропавловської гавані… Шлюп повільно просувався в тумані вздовж південного боку Алеутського пасма, де мінливі стрімкі течії з гулом проносились у вузьких протоках, тягнучи на скелі корабель, де не можна було вірити лотові, бо під самим берегом глибина сягала десятків сажнів… Не раз згадував Головнін записи славетного мореходця Олексія Чирикова про ці краї, — таких лютих, безперервних штормів на інших широтах не траплялось.

Шлюп давно вже потребував ремонту; з 1807 року, відколи він вийшов із Кронштадта, жодного разу не оглядали його підводну частину, та й обшивка і частина шпангоутів, як можна було бачити з стану трюмів, були зовсім ненадійні. Головнін поспішав до Петропавловська і мав надію перейти ще в Охотськ, — там було все потрібне для ремонту.

З сумом оглядав Головнін свою команду: що якби матроси його зійшли зараз на гранітну набережну Петербурга у святково вичепурений натовп! Великий, мабуть, переполох зчинився б у столиці! Цих скромних трудівників і героїв там прийняли б за втікачів-каторжан. Вдягнені в строкате дрантя, у стоптаному взутті, а то й зовсім босі, матроси «Дианы» скидалися на занедбаних усім світом бродяг. А про завзятість їхню й доблесну працю знали ж у Петербурзі. То як же могло статися, що, вітаючи хоробрих моряків, сановники з Адміралтейств-колегії та з Адміралтейського департаменту не подбали навіть про найпростіше й найпотрібніше — про переміну одягу для цих людей?

Без вказівок зверху Головнін не міг одержати нового обмундирування для свого екіпажу, а писати донесення в столицю й чекати відповіді значило б втратити багато тижнів. Капітан викликав до своєї каюти Рікорда і, сівши поруч з ним, спитав по-дружньому:

— Що робитимемо, Петре? Я, знаєш, часто згадую наші розмови. Пам’ятаю, ти погоджувався зі мною, що командир і офіцери повинні розглядати команду корабля як єдину, дружню сім’ю. Хто ж подбає, Петре, про нашу сім’ю, як не ми самі?

Вони радилися недовго і того ж дня виклали на стіл свої заощадження готівкою, а штурман Хлєбников звернувся до місцевих купців, щоб придбати в них взуття й одяг.