Розділ без назви (2)

Однак перехід з Петропавловської гавані до Охотська Головніну довелось за пізнім часом відкласти. Шлюп удруге зазимував на Камчатці. Команда своїми силами провадила його ремонт, лагодила снасті, заміняла прогнилі дошки. На початку квітня посильний від начальника Камчатки урочисто передав Головніну пакет з Петербурга. Це був наказ морського міністра. Він називався повелінням. Отже, морський міністр повелівав капітанові «Дианы» зробити найточніший опис південних Курільських островів, Шантарських островів і Татарського берега до Охотська.

Наприкінці квітня команда прорубала в гавані кригу і вивела шлюп у вільні води Авачинської губи. Четвертого травня «Диана» залишила Камчатку…

Аж тепер, після чотирьох років мандрувань і полону, для Головніна настав той бажаний період досліджень та відкриттів, про який він стільки мріяв. Правда, райони його майбутніх досліджень були строго обмежені, однак, переглядаючи карти Курільських та Шантарських островів, він вивчав пунктири гаданих обрисів берега й «білі плями» із знаками питання на них. Головнін мав стерти ці «білі плями» і замість пунктирів нанести на карту справжні обриси Курільських островів.

Вирушаючи на Куріли, Головнін знав, що під час плавання навряд чи пощастить уникнути небезпек. Ще зовсім недавно російські морські офіцери Хвостов і Давидов мусили зброєю виборювати споконвічні російські права на Південний Сахалін та на Курільське пасмо, де японські браконьєри, прослизаючи на наші землі, не тільки винищували цінного хутрового звіра, ловили рибу, вирубували ліси, а й споруджували тут фортеці і тримали під рушницею цілі гарнізони.

Хвостов і Давидов добре провчили загарбників: розгромили їхні фортеці, захопили їхні батареї й арсенали зброї, гарматними ядрами та багнетами скинули самураїв в океан.

Які події сталися на південних Курільських островах після відважного походу Хвостова й Давидова у травні 1807 року? Може, знову повернулись вигнані японські загарбники?

Пам’ятав Василь Михайлович і подорож до Японії поручика Лаксмана із штурманом Ловцовим у 1792 році. На транспорті «Екатерина» вони доставили на Мацмай екіпаж японського торговельного судна, яке зазнало аварії на скелях Алеутського пасма… Тоді, замість подяки, японський уряд заявив, що він нітрохи не цікавиться долею врятованих моряків і що, коли росіяни ще раз прийдуть в Японію, їх триматимуть тут у довічній неволі…

Знав Головнін, що японці грабували й нещадно винищували курільців та айнів; багато наслухався також про ту ницу підступність японських чиновників і військових, з якою вони зустрічали іноземців…

Рейс «Дианы», проте, мав цілком мирний характер. Головнін вирішив ні в якому разі не сперечатися й не сваритися з японцями, навіть якщо вони насмілились знову селитись і промишляти на російських Курільських островах. Захоплений великим і важливим завданням — описати це пасмо островів, він думав лише про успіх справи. Чимало знаменитих мореходців пробувало щастя покласти на карту все Курільське пасмо. Через тумани, шторми та грізні течії в протоках ні Лаперузові, ні Гору, ні Саричеву, ні Броутону, ні Крузенштерну не пощастило повністю здійснити це. Карти Куріл залишались і плутаними, і суперечливими. Моряки «Дианы» повинні були остаточно показати найточніше розташування всього пасма.

Щодо самої Японії, то про неї ще ходили пусті вигадки іноземних торговців і місіонерів. Один лише порт Нагасакі був відкритий для європейських кораблів, та й то з попереднього дозволу японських урядових чиновників.

— Я б хотів побачити цю країну, — казав Рікорд, пильно вдивляючись у південний бік океану. — Хіба не дивно, справді, що стільки років вона захована від очей наших вчених і моряків? Можливо, що Нагасакі — лише показне місто, а в центрі, всередині країни, все виглядає інакше, багатше або бідніше, ніж у Нагасакі, і, можливо, чимало довелося б побачити дивних звичаїв та законів, ремесел, картинок побуту, мистецтв…

— Все це спокусливо, звичайно, — погоджувався Головнін, — але в нас інше завдання, Петре…

Цей рейс нічим не був схожий на недавній похід у південних широтах. Тоді шлюп при першій же змозі вбирався у всі свої паруси, і радісно було лічити пройдені милі, і так приємно відзначати на карті залишені за кормою, можливо ворожі, загрожуючі погонею острови…

Тепер «Диана» повільно блукала поміж рифами і скелями, в протоках, схожих на ущелини, боролась з могутніми, мінливими течіями, з холодними шквалами, що раптово налітали з Охотського моря, або довгі години обережно скрадалась у тумані.

Один по одному, в чітких обрисах острови лягали на карту: Расєва, Ушисір, Кетой, Сінсіру, два Чирпої, Медантор, західний бік Урупу…

Якийсь невідомий острів вирізьбився з туману на південний захід від Урупу, відокремлений від іншого, ще далі на південь розташованого, широкою протокою. Головнін перевірив за картою Броутона, однак відповіді не дістав. Броутон не був певен, протока це чи затока? «Диана» наближалась до берега, і незабаром там, де два острови ніби роз’єднувалися, капітан побачив на низькій перемичці якісь будівлі… Виходить, тут не було протоки: перешийок з’єднував північні краї острова Ітурупу. Будівлі та байдари біля самого берега належали, звичайно, курільцям. Таку Зуртріч не можна було знехтувати: курільці докладно розкажуть про острів, і це полегшить опис… Уже недалеко від берега Головнін наказав стати на якір. Він кликнув штурманського помічника Новицького, ретельного, досвідченого моряка, і, показавши на берег, звелів спустити шлюпку.

— Візьміть з собою чотирьох озброєних матросів. Це про всяк випадок. При зустрічах не допускайте найменшої грубості. Розпитайте у курільців про острів якнайдокладніше…

Наче з-під руки в Головніна, нечутно, несподівано виринув мічман Мур. Після втечі корабля з Капштадта Мур всіляко намагався заслужити похвалу від свого начальства, навіть прислужувався й підлабузнювався, і капітан уже намірявся списати його з шлюпа в Петропавловську, але Мур здавався таким розгубленим і жалюгідним, так слізно просив і благав, що капітан змінив рішення, застерігши:

— Служити, а не прислужувати. Зрозуміли? Я постараюсь перевірити вас на серйозних завданнях.

Мур іноді казав, що ніби з нетерпінням жде цих серйозних завдань. Тепер він стояв перед Головнішім, помітно схвильований, з тремтячими тонкими губами, з тим невловно-мінливим обличчям, яке буває у декотрих людей, коли вони водночас і зважуються, і бояться, і силкуються приховати цю зміну почуттів від сторонніх очей.