Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

— Ніна любить Майгіна, — сумно сказав Венберг. — Вона піде за ним куди завгодно. Ви ще не знаєте, що це за сила — любов…

Деякий час вони йшли мовчки.

— Ось ми й прийшли, здається, — промовив Венберг. — Прекрасне озеро. Красива і дика природа… наша, земна.

Вони розійшлися берегом в різні боки, шукаючи зручних місць. З вудочками рибалки просиділи, мабуть, години дві. Сонце піднялося вже височенько. Черговий слиж утопив поплавець у Венберга, і геолог обережно потяг волосінь, коли земля під ним раптом здригнулася. Глухий підземний гул прокотився над озером. Вода в ньому зметнулася і обдала берег бризками і піною. Венберг схопився, розгублено озираючись.

— Землетрус! — вигукнув Петя.

Другий підземний поштовх, значно сильніший, ніж перший, збив Венберга з ніг. Тріск і гуркіт розшматованого ґрунту вдарив у вуха, земля здибилась. Лежачи, Венберг бачив, як до нього, похитуючись і спотикаючись, біг Петя. І знову розлігся жахливий гуркіт. Сліпучий блиск, яскравіший за сонце, осяяв усе навкруги.

— Дивіться! — заверещав Петя.

Венберг насилу підвівся і сів. У тому напрямку, де було підземне місто, заступаючи похмурий сірий конус Коронної сопки, піднімався величезний стовп багрового полум’я. Біля його підніжжя швидко громадилися клуби чорного і білого диму.

— Арнаутов, Майгін!.. Ніна!

Венберг став навпочіпки, потім випростався і побіг, спотикаючись і розмахуючи руками. Петя догнав його і схопив за рукав:

— Куди ви?

— Туди! Пустіть! Ніна!

— Схаменіться! — крикнув Петя йому на вухо. — Адже там…

Новий вибух не дав йому договорити. Клубок білого полум’я з’явився на місці вогняного стовпа і швидко зник у небі. Пронизливе, скреготливе виття пролунало в повітрі. Венберг не раз спостерігав вибухи і перші викидання «пробки» з кратерів вулканів, але ніколи йому не доводилось бачити, щоб розжарені гази летіли так високо. І все це сталося там, біля підземного міста або навіть під ним… Там, де була Ніна, де були друзі. Відчай і усвідомлення повного свого безсилля скували Венберга. Він не міг дивитися на страшну трагедію, що сталася за три версти від нього і буквально на його очах…

Через півгодини все стихло. Тоді Венберг і Петя пішли до сопки. На тому місці, де було підземне місто, зяяла величезна вирва, справжня безодня, на дні якої щось іще курилося і клекотіло. Вони ходили навколо, сподіваючись знайти хоч уламок, хоч осколок прозорого купола, але нічого не знайшли. Місто наче випарувалося, розпалось на атоми. Все навкруги було покремсане і розкидане.

Що сталося з колонією, яка оселилася в кораблі-місті? Чи встигли вони вибігти до вибуху? Чи… Може, воїн Чингіз-хана все-таки намацав випадково потрібний важельок у будці локомотива?

Спустився вечір. Змучені, обірвані, голодні сиділи Петя і Венберг біля вогнища. Венберг нерухомими очима дивився на вогонь і, здавалось, бачив, як непоборний натиск вулканічних газів мне, плавить, давить, розкидає оболонку зоряного міста, як гинуть у всепоглинаючому полум’ї люди… Ніна… Але одразу ж заступаючи це видіння, перед ним сплив образ Арнаутова, коли той впевнено казав: «…кінець кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…» І, наче у відповідь на його думки, Петя раптом сказав уголос:

— Може, вони все-таки полетіли туди, в «інший світ»?

Венберг подивився на нього запалими від утоми очима.

— Все може бути, Петю. Все може бути…