Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

— Десятки світлових років, — недовірливо промовив Венберг. — Трильйони трильйонів кілометрів…

— А чому б і ні? — швидко обернувся до нього Арнаутов. — Дозволь мені знову нагадати тобі про Ейнштейна.

— Це ти про скорочення масштабів часу залежно від швидкості? — поморщився Венберг. — Але ж це тільки спекулятивна теорія. І потім… Які ж це повинні бути швидкості!

— А хто тобі сказав, що цей корабель не здатний розвивати такі швидкості? Почекай, ми розберемося в його механіці і тоді на практиці доведемо тобі…

Арнаутов замовк на півслові і сів. Усі здивовано і з тривогою втупилися в нього. Тільки Майгін удав, що це його аніскілечки не цікавить, і неуважно дивився на стелю.

— Це як же розуміти, Костянтине? — обережно спитав Венберг. — Ти що, таки сподіваєшся підняти цей корабель у небо?

— Так, — коротко сказав Арнаутов.

— Марення! — вигукнув Венберг.

— Чому?

Арнаутов знову підвівся і знову по черзі оглянув усіх.

Це була небачена «наукова асамблея». Тисячоліттями люди бачили Сонце, Місяць, зірки. Обдаровані багатою фантазією письменники мріяли про космічні польоти, часто видаючи свої домисли за дійсність. Вчені і самоуки створювали наприкінці XIX і на початку XX століття немало міжпланетних і міжзоряних кораблів найрізноманітніших типів, які «обов’язково» повинні були доставити їх авторів на Місяць і навіть значно далі. Десь у заштатному російському містечку Калузі невтомно працював безвісний російський вчений Костянтин Ціолковський, творець теорії ракетного руху, саме такого руху, якому через п’ятдесят років судилося закинути перші космічні ракети у заатмосферний, а потім і в міжпланетний простір… А тут, у тайгових нетрях Примор’я, в переддень першої світової війни жменька людей у фантастичному підземному місті сперечалася про астральне походження підземного феномена і про можливість польоту на дивному «зоряному кораблі» у глибини всесвіту…

Думка про політ у страшний і разом з тим привабливий світовий простір вражала уяву. Ніхто чітко собі не уявляв, що може трапитись у такому польоті, чим закінчиться цей політ, але якась внутрішня сила кликала і манила кожного у незнану далечінь… Ніна Росс, Петя Благосвєтлов, доктор Васенькін дивилися на Арнаутова як зачаровані. І тільки скептик Венберг, змушений визнати, що всі вони у цю хвилину перебувають на «зоряному кораблі», назвав мрію про політ на цьому кораблі в Космос «маячнею».

— Чому ти вважаєш, що це маячня, Григорію? — спитав Арнаутов.

— Насамперед тому… — Венберг теж підвівся і уперся в стіл долонями. — Тому, що ти ніколи не зможеш розібратися в машинах цього корабля і навчитися керувати ними. Я визнаю, що це місто-корабель збудовано не на Землі. Його будували мислячі істоти, які випередили нас у розвитку на тисячі років. Пробач мені, але на капітанському містку цього корабля ти виглядаєш так, як воїн Чингіз-хана у будці сучасного локомотива…

— Це недобре… нечесно так говорити!

— Я полечу з вами, Костянтине Платоновичу!

Голоси Ніни і Петі пролунали одночасно. Арнаутов м’яко, але з великою переконливістю сказав:

— Любий Венберг! Я ні хвилини не сумніваюся, що ми не можемо керувати польотом цієї маленької планети. Це підказує мені логіка… Коли б я будував такий корабель, я б подбав, щоб він керував сам собою, з допомогою певних приладів, які спрямують і поведуть його до заданої точки світового простору… навіть якщо жоден машиніст не залишиться живим… До речі, про вашого воїна Чингіз-хана… Я думаю, що кінець-кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…

— І ти певен, що знайдеш тут цей самий важельок?

— Неодмінно.