Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

А Волошин узяв у руки книжку Бєлокурова і став уважно перегортати її:

— Цікаво! Треба почитати, Настусю!..

— А я читати її не буду! — сердито сказала Тася.

— Правильно, Тасенько! — вигукнув Стрілецький. — Це жовчний реакційний писака, що не любить російського народу… Ви, юначе, краще оце почитайте! — Стрілецький вказав на іншу старовинну книгу, — це один із збірників літописів Троїцько-Сергіївської лаври… — Він швидко розгорнув книжку на потрібній йому сторінці. — Ось: «При державе великого князя Василия Ивановича…» Це батько Грозного, «…повелением его прислан из грек монах Максим… Бе же сей Максим Грек велми хитр еллинскому, римскому и словенскому писанню. На Москве егда же узре у великого князя в царской книгохранительнице книг много и удивися и поведа великому князю, яко ни в греческой земле, ни где он толико множество книг не сподобился видети…»[4]

Стрілецький відклав книгу. Його погляд горів, далебі так яскраво, як вогнище, на якому палили протопопа Аввакума.

— Так гласить древній рукопис. А професор Бєлокуров покопався в писаннях Максима Грека і з кислим виглядом оголосив: «Еге ж, справді, перекладав для великого князя якісь книжечки, а фактичної довідки з питання про бібілотеку не подав…»

Тася щиро обурилась.

— Не розумію! Чому наші видавництва випустили таку нісенітницю!..

Волошин підсунув їй книжку Белокурова і, єхидно посміхаючись, показав на рік видання: «1899»…

Тася почервоніла і ледве не шпурнула в нього ненависну книжку.

— Але у фальсифікатори попав не тільки стародавній літописець, а й професор Юр’євського університету Дабєлов. У 1820 році в місті Пернові він випадково знайшов частину списку бібліотеки Грозного. Цей список, за свідченням лівонця Нієнштедта, склав пастор Веттерман у Москві в шістнадцятому столітті… Але професор Бєлокуров без жодних доказів оголосив цей список підробкою…[5]

Голос Стрілецького дзвенів, Тася дивилася на старенького з захопленням. Вона відчувала, що вже любить його, як рідного батька… Навіть спокійний, урівноважений Волошин замилувався гнівним і пристрасним обличчям Стрілецького.

«Хороший дідок!.. Сурикова б сюди або Рєпіна», — подумав він.

— Хто ж, у такому разі, фальсифікатор, друзі мої? — запитав Стрілецький. — Бєлокуров помер… Мертві сорому не мають… Але його вишкребки зосталися. Хто вони? Сліпі кроти або жаби, байдужі до всього істинного. Вони мене божевільним оголосили… Вони цькують мене… Але не в цьому справа… Пробачте, я відхилився…

Стрілецький підійшов до письмового стола, підняв якийсь пожовклий зошит і сказав урочисто:

— Ось неповна копія перновського списку книг і згортків, які входили до бібліотеки Грозного. Ось тут значиться антологія візантійської поезії «Кіклос», складена в п’ятому столітті Агафієм, юристом і поетом. Це та сама пергаментна книга, яку ви врятували на Кузнецькому мосту. А проти неї стоїть помітка: «подарована…» і далі нерозбірливе слово. Чи то цю книгу хтось подарував Грозному, чи то він комусь її подарував, і таким чином вона дійшла до нас… — Стрілецький узяв зі стола древню пергаментну книгу і підніс її до Тасі і Волошина. — Тепер ви розумієте, друзі мої, чому я так схвилювався, коли від слідчого на експертизу до мене потрапила ця книга?

Тася і Волошин дивились на старого професора широко відкритими очима.

— Нам треба будь-що знайти бабусю, яка приносила в букіністичний магазин антологію Агафія, — роздільно і чітко, як присягу, промовив Стрілецький. — Що ви знаєте про неї?

— Нічого… — відповів молодий бригадмілець.

— Нічого… — підтвердила і Тася.