Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

Тут автор змушений на деякий час облишити молодецького бригадмільця Волошина й анекдотичного типа Фенімора Купріна і звернути увагу читача на постать, зовсім не типову для книжкової товкучки…

Талановитий радянський поет, який помер у тридцятих роках і писав виключно прозою, в одній своїй повісті сказав:

«Химерність, помножена на химерність, дає природність. А що може бути природнішим за випадковість?..»

Отака випадковість і привела в ту неділю маленьку і кругленьку, як казковий колобок, стареньку жінку в рудому літньому пальті, Клавдію Антипівну Куликову, на Кузнецький міст, де Іван Волошин полював за Фенімором Купріним.

З кошиком, наповненим французькими книжками Ламартіна, Війона, Верлена та інших подібних авторів, Клавдія Антипівна уже побувала в книжковій крамниці письменників, але гам їй заявили:

— Іноземних книжок не беремо.

І, тільки взявши в руки останню книгу, витягнуту Клавдією Антипівною з її укладистого кошика, товарознавець задумався. Книга була незвичайна: товста і важка, з цупкими, явно не паперовими пожовклими сторінками, вона не мала верхньої оправи і титульної сторінки. Одначе досвідчений товарознавець відразу ж збагнув, що перед ним якась рідкість.

«Пергамент… Мова старогрецька… Гм!.. Треба показати Олексію Ваильовичу…» — подумав він і запросив стареньку в кабінет директора.

Олексій Васильович Симаков помер недавно, в 1956 році, але тридцять років свого трудового життя він оддав книжкам. Це був один з тих букіністів, яких жартома називають «академіками». Навряд чи знайшлася б книга, видана в дореволюційній Росії і в Радянському Союзі, яка не побувала б у руках Олексія Васильовича. Траплялося, що до нього попадали і рідкісні, цінні книги. В такому випадку він завжди пам’ятав один непохитний закон радянських букіністів: місце цінної, рідкісної книги не на прилавку, а в музеї чи в державному книгосховищі. Узявши в руки старогрецьку книгу з пожовклими пергаментними сторінками, Симаков одразу ж пояснив Клавдії Антипівні, що їй слід віднести старовинну книгу в Державну бібліотеку імені Леніна. При цьому він розтлумачив старенькій, як дійти до Ленінської бібліотеки, і навіть дав їй записку до завідуючого рукописним фондом.

Старенька вирушила в дорогу, але, пройшовши кварталів два, зіткнулася з серйозною перешкодою: як нове море, що розлилося по волі людини там, де раніше був звичайний асфальтовий тротуар, постав перед Клавдією Антипівною густий натовп. Бідна бабуся насилу пробивалася через рухливе стовпище книжкових болільників. А тут ще якісь чоловіки, старі й молоді, почали лякати її й оглушати страшними запитаннями:

— Шпіонів немає, матусю?

Клавдія Антипівна, жахаючись, хрестилася:

— Що ти, синочку! Які такі шпійони?

Та ось до неї підійшла дівчина в зеленому шовковому плащі.

— Це вони про книжки питають, бабусю, — сміючись, пояснила вона. — Книжки у вас є?

Старенька підозріло оглянулась:

— А навіщо їм мої книжки?

— Купити хочуть, бабусю. Тут книжковий базар. Клавдія Антипівна подумала і сказала:

— Книжки є. Та я їх у магазин несу і в бібліотеку.

Книжники, які обступили стареньку, заричали, як цілий хор «варязьких гостей».