Розділ «З перспективи 50-ти років і результати компаративізму»

Не думаю, що за п’ятдесят років ставлення до операції «Вісла» — маю на увазі ставлення мужніх і чесних істориків та звичайних розумних людей — могло змінитися. Як акт брутального етноциду вона заслуговує лише засудження та виправлення тих її наслідків, які ще можна виправити. Засудження «принципу» колективної відповідальности і розуміння того, що жодна людина не є і не може бути власністю держави та не може бути визнана винною без доведеної вини. Як відомо з історії, етнічні чистки були піднесені до ранґи державної національної політики у Росії, що існувала певний час під назвою Радянського Союзу. Реабілітація депортованих народів проходила важкий шлях, але, незважаючи на всі перешкоди, була здійснена як юридичний акт, а сам «принцип» засудила історія. Хочу нагадати, що все це було проведено в той час, коли в Радянському Союзі ще не пахло демократією, коли були спалахи антинаціонального терору (в Грузії, в Литві), коли ще сьогодні в російському середовищі далеко до ліквідації ідей і практики патологічної ксенофобії. Польща, як досі, не пішла шляхом повного засудження злочину і виправлення зла. Не буду тут аналізувати причин — вони зрозумілі. Не варто подавати рецепти, що треба робити і як треба міняти спосіб мислення — ці проблеми також зрозумілі.

Етнічні чистки не були, не є і не будуть внутрішньою справою однієї держави — хоч як би цього добивалися ті держави, що займаються етноцидом. Це не лише справа двох уплутаних у конфлікт сторін, особливо тоді, коли для однієї з них етнічна територія продовжується в сусідній державі (як у випадку українців у Польщі), але й справа цілого людства, бо порушуються права людини. Тому й нічого деяким опортуністам на зразок колишнього депутата польського сейму Володимира Мокрого, пропаґувати думку, що операція «Вісла» та виправлення її — це суто внутрішня справа Польщі. І Україна, і держави Західної Европи зацікавлені в нормалізації українсько-польських стосунків, а казус «Вісли» — складова частина цієї нормалізації. Це ще раз підкреслює міжнародний характер цілої справи. Зрозуміло, що в такій нормалізації не зацікавлена Москва і проросійські кола у Польщі. Бо не раз у минулому Росія і Польща знаходили спільну мову за рахунок України.

Хочу висловити свою думку щодо різних сентиментальних і символічних акцій типу «прощаємо і просимо прощення» та щодо висування якихось «попередніх умов чи вимог», від яких, мовляв, залежить остаточне вирішення справи.

Конґрес українців у Польщі, що відбувся у квітні 1997 р., вважаю, не мав права оголошувати формулу «прощаємо і просимо прощення». По-перше, не зрозуміло, чи Конґрес справді мав повноваження всіх українців взагалі. По-друге, немає рівнорядної польської організації (типу Конґресу поляків Польщі, скажімо), тому покаянна формула прозвучала як голос волаючого в пустелі. По-третє, така ухвала Конґресу порушила повільний, але неминучий процес реабілітації жертв операції «Вісла» — і, після вже наявного позитивного рішення сенату, треба було відчекати будь-якого (навіть негативного, з яким можна боротися) рішення сейму. По-четверте, врешті — й це основне — польське суспільство (як постараюся довести далі) ще не готове до рівноправного діалогу. Без сумніву, у випадку Конгресу треба б знати, хто стояв за лаштунками справи — хто саме персонально підштовхував до такої формули. Якщо це діячі з почуттями громадської відповідальности та особистої гідности, вони повинні відверто викласти свою арґументацію.

Необхідно ще підкреслити, що формула «прощення» розрахована на сценічний ефект — вона не компенсує реально заподіяного зла.

Справедливість, якщо про неї думати серйозно, не залежить від «попередніх умов» — вона або є, або її немає. Відносини між націями і державами, це здається ми вже засвоїли, будуються не на сентиментальності, а на взаємоповазі, рівноправності й правильному розумінні національних і державних інтересів. І знову і лише на справедливості.

Прошу вибачити мою наївність.