Розділ «Місце операції «Вісла» в політиці Польщі щодо українців.»

Виникає питання, чи була операція «Вісла» якимсь відокремленим, може, одіозним фактом в історії польсько-українських стосунків у ХХ ст., чи, може, лише однією ланкою в політичній тенденції, що існувала, панувала, проводилася в життя, для прикладу, від другого десятиріччя ХХ ст.

Слід відверто сказати, що польсько-українські відносини принаймні від XVI ст. — якщо не від XIII ст. або і раніше — були погані і періодично вели до загострень: воєнних сутичок чи українських повстань проти польського панування. Таке загострення панувало також в період Австро-Угорської імперії (бо поляки посідали панівні позиції в Галичині — й використовували їх для національного гноблення). Польська сторона розгромила 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку, а щодо Східної Галичини, заселеної переважно українцями, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала — формально — Східній Галичині статус автономного краю. Не має сенсу розгортати історію польсько-українських стосунків 20-30-х рр., але можна подати кілька штрихів: дві пацифікації українських сіл (тобто застосування принципу колективної відповідальности), поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація (на практиці — полонізація) і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій, в якому ув’язнювали без судового вироку і т. д., і т. д. Висновок зводиться до того, що Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала дух і букву закону та міжнародні зобов’язання, а державна національна політика вела не до злагіднення відносин між панівною та непанівними націями, а, навпаки, до їх загострення. У середовищі польської націонал-демократії (ендеки) дійшло, ще до 1939 р., до підготовки планів виселення і розселення українців (їх було понад 5 млн.) у Західній Польщі. Ці ідеї відбилися в таємній постанові Ради міністрів Польщі з березня 1939 р., що зводилася до поступового витіснення українців з їхніх етнічних земель. Відносини між поляками та українцями на західноукраїнських землях 1939 р. виявилися загостреними до краю. 

Переходячи до операції «Вісла», треба сказати, що вона стала цілком логічною ланкою — а не яким екстраординарним виявом — польської національної політики, в якій аґресивною стороною була польська. Тим більше, що політика етнічних чисток у ХХ ст. взагалі застосовувалася тоталітарними режимами дуже широко. Є ще другий висновок. Протягом останніх років велися досить інтенсивні пошуки документальних даних про те, що, мовляв, команда здійснити операцію «Вісла» була дана з Москви. Поки-що жодних переконливих доказів цього не знайдено. Немає наказу, розпорядження чи іншого документу з Москви до Варшави про проведення операції такого типу, скерованої проти українського цивільного населення. Тому фантастичними, позбавленими джерельної бази, виглядають твердження, що Польщу нібито примусили (хто? де? коли?) провести операцію «Вісла». Історія польсько-українських відносин у ХХ ст. говорить про те, що капітал ненависти з обох боків зібрався дуже великий і окремої команди з Москви не було потрібно. Вистачало команди з Варшави. Не підлягає, однак, сумніву і те, що Москва — чи підпорядкований їй повністю Київ — не висловлювали жодних протестів проти операції «Вісла», яка цілком відповідала широко застосованій Росією політиці етнічних чисток. З іншого боку, відомо, що, наприклад, під час переселення української людности (значною мірою насильницького) з території Польщі на територію України, ініціатива різних заходів виходила переважно з польського боку(про що свідчать документи, які зберігаються в Києві, у Центральному Державному Архіві вищих органів державної влади й управління України — документи років три тому знову засекречені).