Розділ «Частина третя»

Маріупольський процес

Жінка повернула голову, кинула оком на чоловічу компанію. Ксюха, сестра Ольги. Роман підвівся з коліна, привітався з нею. Вона відповіла кивком голови, руки її хвацько оббирали пір’я, скидали його до води, раз по разу вмочаючи пальці. Куряча голова на довгій шиї теліпалася у такт тих посмикувань. Ця молода круглолиця жінка була не подібна на сестру, повніша й темніша волоссям, але щось знайоме промайнуло у її погляді. Із мискою червоних пахучих помідорів під пахвою повернулася з городу мама Ольги. «Здрасьті, – сказала. – Виспались?»

Роману було трохи ніяково перед жінками, але вони чи то робили вигляд, що усе гаразд, чи то й справді не надавали значення тому, що Ольга залишалася у кімнаті гостя до ранку. Розпашіла Ольга визирнула з дверей літньої кухні – рушник у руках, волосся під хусткою, одне пасмо на щоці. Усміхнулася до Романа. Він зараз любив увесь світ, разом із цією усмішкою, баргароном, і псом, і довірливим хлопчиком в окулярах із заклеєним оком, і цими нашорошеними жінками, які, може, й хотіли бути привітними, але не могли, бо їхній син і брат зараз був невідомо де і не давався чути, а він, Роман, спав у їхньому домі, і Ольга зараз піднесено пекла млинці на всіх, а насправді – заради нього.

– Миска – там, – нагадав Артемко, показав рукою під сітку, туди, де кілька тижнів тому сидів припнутий Роман. Там тепер лежала перекинута Дикова тарілка, алюмінієва, бита-м’ята, наче хтось змагався у влучності, поцілюючи у неї камінням.

Дик хлептав воду захланно і смачно, розбризкуючи краплі навсібіч. Цей пес усе робив заповзято й весело. «Ох ти ж, несита пелька…» – лагідно мовив до нього Роман, і хлопчик повторив, з ніжністю спостерігаючи за собакою: несита пелька…


2


Дика взяли зі собою на ставок, він біг попереду, метляючи хвостом, гордий від того, що веде своїх господарів, і це зрозуміло кожній собаці, що подає голос з-за парканів.

Артем дріботів поруч мовчазний, робив по два кроки на кожен крок Романа, збивався й намагався йти з ним у ногу. Роман, помічаючи це, уповільнював хід. Хлопчика не чіпали, до нього не озивалися, і це йому подобалося, бо не відволікало, давало можливість слухати розмови дорослих. Ці розмови лякали й були малозрозумілими.

– Валентина пропала, – говорила Ольга. – Наче у воду канула. Як може зникнути без сліду людина?… Військові втрати рахують, а кількість пропалих безвісти із цивільного населення невідома…

До ставка можна було дістатися через центр села, попри сільраду, школу, клуб, магазин та ФАП (Артем знав, що це фельдшерсько-акушерський пункт, йому Ольга колись пояснила). Але пішли боковою вуличкою, в обхід. Тут, як і на центральній вулиці, між дорогою та подвір’ями, схованими за парканами, пролягала доволі широка смуга землі з випаленою сонцем травою на узбіччі. Землі тут було багато, нею легковажили.

Під невисокими деревами рясніли розсипи стиглих жердель, їх ніхто не збирав. На гілках їх було теж доволі, достатньо було піднести руку, щоб у долоні опинилося кілька темно-рудих плодів. Солодко-гіркуватих на смак.

Дорогою зустріли двох бійців із синьо-жовтими нашивками на рукаві. Вони глипнули на Романа, але нічого не сказали. Свій. Веде за руку дитину. Поруч дівчина. Попереду кудлатий брудний псисько. Може, й хотіли щось запитати, але не запитали, бо Роман глянув привітно, ледь помітно кивнув.

Жінка з городу побачила трійцю. Не випускаючи сапки, приставила долоню дашком до чола, затулилася від сонця – роздивлялася, із ким це Ольга йде. Ольга привіталася. За нею й Роман, а тоді вже й малий сказав «добрий день».

– То що там з гречкою? – гукнула жінка.

– Беремо, – була відповідь.

– То хай Ксюха, чи хто там, приходить увечері. Я до завтра не триматиму.

Одна з хат, під збитою набік бляхою, не мала частини передньої стіни. Це було видно у прочинені ворота з рифленої нержавійки, перетвореної осколками на друшляк. Хатні нутрощі відкриті для поглядів: затулена простирадлом шафа, чорно-білі портрети на стіні… Два чоловіки відновлювали кут зі шлакоблоків, брали із купи неподалік ті, що годилися до мурування.

Зустріли дорогою дядю Васю, той поспішав кудись, штрикаючи землю своєю палицею. Побачивши Ольгу з незнайомцем, підніс руку у вітальному жесті.

– Молодець, Ольго! – став до розмови. – Уже собі й кавалєра знайшла! А що?… Тепер вибирати є з кого. Усі як на підбір, – й до Романа улесливо: – Вітаю доблесну гвардію!

– Хіба ж ви його не пам’ятаєте, дядю Васю? Цього хлопця? – зупинилась Ольга.

– А коли б це ми встигли познайомитися? – привітно скреготав дядя Вася, не підозрюючи про каверзу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маріупольський процес» автора Вдовиченко Галина на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи