Розділ «Частина перша»

– Що за лектор?

– Науковець з Маріуполя, краєзнавець. На базі розповідав, просвіщав нас у вільний час. Боєць батальйону. А ти думала, усі ваші по цей бік?

– Нічого я не думала, – спокійно відповіла, не розсердилась.

– У нас багато хлопців звідси, – повторив Роман.

– То що там лектор? Що казав?

– Що десь тут неподалік є Кам’яні Могили… Що це гранітний щит України. – Роман подав Ользі жменьку ягід, до яких вона б не дотягнулась.

– А мені баба Аня колись розповідала казку, – нога Ольги ледь не торкнулася ступні Романа, не торкнулася, однак вони обидва відчули якесь поколювання у повітрі, наче електричний розряд пробіг, й Ольга відсмикнула ногу. – Наче Кам’яні Могили – це було таке королівство у горах, його зачарував злий карлик, відтоді ніхто не може знайти ключ проти його чарів.

– Ти була там?

– Була… Нас автобусом шкільним возили. Там волошки не такі, як усюди… – замовкла, відігнала якусь думку. – Як надумаєш тікати, то он у тому напрямку, – махнула рукою. – Бо там не ваші, – перевела руку вбік. – І там не ваші.

Щось вона нині була геть інша. Чи то так дерево на людину впливає, повертає у дитинство… Робить особливо довірливим.

Із висоти своєї гілки вона навіть показала йому мапу під баргароном. Він нічого у тій плямі витолоченої землі не побачив.

– Ти просто погано уявляєш собі карту України, – наполягала вона. – Хоча лінія трави справді трохи поїхала. Але ж глянь: хіба не нагадує песика з крилами? Ну, таке песеня-пташеня, хіба ні?… Із мордою французького бульдога?… Он же твій Львів! А там Донецьк, Луганськ, Маріуполь… Карту України знаєш, укр щасливий?

Він її виправив: «укре». Бо звертання.

– А «укр» тобі нормально? – нарешті усміхнулася вона. – Це тебе не принижує?

– Мене принизити важко, – сказав він.

17

Вони це зробили. Долівка кімнати являла собою тепер цілковито перероблену основу для майбутньої підлоги. Верхній шар бетону мав «узятися», застигнути і чекати на дошки, але це вже буде турбота когось іншого. Роман свою роботу виконав, і Ольга була його помічницею, вони впоралися удвох. Він стер піт із чола рукою навідліт.

– Приймай роботу, хазяйко.

Вона сказала братові, зателефонувавши: обов’язково прийди сьогодні, чуєш? – Ну не знаю, сказав він, чи матиму час. – Обов’язково приїдь, повторила вона з притиском, ти вже тиждень вдома не був.

Ледь почало вечоріти, коли перед ворітьми загальмувало авто. Скреготнула хвіртка. Брат ішов, розмовляв по телефону. На порозі літньої кухні зупинився, у двох метрах від баби Ані, вона сиділа у кріслі, показав Ользі рукою: тихо. Усі мовчали, лише з боку балки, звідти, де старі вишні, лунало рипіння колодязної корби та дзенькіт ланцюга – Роман набирав воду у відра. Брат розмовляв з якимсь Резо. Із бородою на випаленому сонцем обличчі він сам усе більше був схожий на кавказця і усе менше на її брата Вітька, на того Вітька, з яким вони бігали на ставок купатися й руками дерли – ловили тобто – раків з-під берега.