Розділ «Частина перша»

Маріупольський процес

Нема чого про це думати, ще кілька днів – і його відпустять. Мозолі як камінь, і кожен день наближає його до волі. Справа рухається. Ще трошки.

Брат Ольги двічі сказав: працюй, служивий, коли закінчиш – ми тебе виміняємо на полоненого з того боку. Останній шар цементу викладеш – тоді й поговоримо.

Удень робота, уночі думки.

Ніколи доти він так не розмірковував про себе самого: холодно й відсторонено, як тими зоряними ночами під шатром баргарона. Розбирав себе, наче зламану іграшку, розкладав на поличці, намагаючись поремонтувати.

Ось, скажімо, бійки. Їх майже не було в його житті, бо він до останнього аргументу намагався вирішити суперечки без кулаків. На відміну від молодшого брата – той раз у раз потрапляв у якісь халепи, з’ясовував стосунки до синців. Роман був інший. Бо для чого людині язик? Для чого голова? Чи не для того, щоб пояснювати, щоб знаходити порозуміння? Кулаками вимахувати – багато розуму не треба.

Він по-справжньому ніколи й не бився, так, щоб за власною ініціативою, та ще й з натхненням, і щоб у кров. Хіба якась шарпанина траплялася. Колись у шостому, може, класі, причіпливий Куско так його дістав, що він на перерві жбурнув його у траву, покотилися разом, міцно вхопившись один за другого. Романові вдалося вивільнити руку, він щосили викинув кулак вперед, в обличчя Кускові. Той охнув, розімкнув обійми. Крізь пальці з розбитого носа юшила кров. Куско заплакав, і від того в Романа одразу зникла злість, випарувалася, поступившись місцем жалю.

На війні він себе ніколи не уявляв. Комп’ютерні стрілялки, віртуальні «танчики» – це ж не війна. Час усіх правдивих воєн давно минув. А щоб якийсь збройний конфлікт спалахнув у його мирній країні, такій трохи сонній, вайлуватій і довірливій – ні, про таке він ніколи й подумати не міг. Хіба у нас є вороги, окрім внутрішніх? Окрім власної недалекоглядності та надмірної терплячості? Отакий був наївняк. Та й не він один.

В учебку до них приїжджав священик. Роман запитав його: як бути із заповіддю «не вбий»? Священик сказав: «Коли ворог прийшов у твій дім, не можна бути бездіяльним, треба захищатися». Треба захищатися, треба захищати своїх. Але він і цього не встиг. Три тижні у підготовчому таборі на полігоні і кілька днів у базовому таборі поблизу Маріуполя, тоді висунулися на північ – і ось він, полон, і раз по разу та сама картинка перед очима, варто лише стулити повіки: Валік, розірвана шматяна лялька, і голос-цвях, голос-молоток: «Давай, тягни»…

А наяву – зіпсута земля під гнилою підлогою, він довбеться з нею, стираючи руки у кров. Ще й ця дівчинка разом із ним. Відігнав від себе видиво: її обличчя, волосся, неправильні ямки від усмішки – геть! геть! Не хочу, вимучила мене.

Часом Ольга дивиться на нього теплим поглядом, щось запитує, усміхається, він від того втоми не чує, працює як заведений… А то раптом обдасть дошкульним холодом слів і погляд відводить, уникає зустрічатися із ним очима. Не звертай уваги, каже він собі, що тобі до неї, до перепадів її настрою…

Ще кілька днів – і прощавай, біла хатко із синіми дверима та шибками, прощавай і ти, баргароне. Але охоплює часом розпач, не так до думок чіпляється, як до серця, смокче, витягує соки. Що йому до цієї дівчини, такої часом далекої-далекої, чужої-чужої? Хіба дівчат у Львові бракує?


15


Валька-Самореклама вчащає. То бере пристрій для вибивання кісточок (вона, бач, теж компоти крутить), то повертає. То у неї сіль закінчилася, то лаврове листя. А сама на Романа оком накидає і сміється дзвінко, розгонисто. Гарний у Вальки сміх, заохочувальний. Наче не стріляють поруч, наче не війна, і цей Роман – наче не полонений. Якесь безглуздя, на вербі груші…

Голий по пояс, синці на тілі, на грудях – чорна гематома, Роман сидить на краєчку вибраної ним ями – вже більше як півметра углиб – спирається ногами. У лівій руці тарілка, у правій і ложка, і хліб. Їсть без поспіху, але й не розтягуючи перепочинок надовше, ніж варто. Зосереджено їсть, наче працює. Валька зістрибнула у яму, походжає, ногами долівку промацує, а то відвернеться, нахилиться, демонструючи обтягнуті лосинами стегна, щось видивляється поміж грудок землі. Пальми на сідницях похитуються. Показовий виступ. Сеанс відвертого зваблення.

Наблизилася до нього, очі в очі, пускає бісики. Верхні ґудзики кофтинки розстібнуті, і його погляд, звісно, заповзає у її викот.

– А мені, – бавиться голосом Валька, зовсім стишила його, до шурхотливого оксамиту, – а мені так треба двері вирівняти, зовсім просіли, доводиться підважувати, щоб зачинити. Дід Петро казав з петель зняти, стесати зайве і знову почепити. Прийдеш?… Зробиш?… Моя хата з того боку, через одну. З городу нічим не огороджена. Пес не кусається. Скажеш йому: Сірко, де Валентина?

– А він мені: а мені звідки знати? Повіялася десь…

Валька відповідає розкотистим сміхом:

– Не бійся, він не кидатиметься.

– Не знаю, чи втраплю, – каже Роман, – я собак боюся.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маріупольський процес» автора Вдовиченко Галина на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 31. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи